Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
— Не Юлія? Як же це?
— Казала тобі про того вченого, що розкопував у нас у Кам’янці скіфські кургани. Щоліта приїздив. Молодий такий, чорнявий, як ти, а з борідкою, як у його професора. І звали його, як тебе, Романом. Я ще була п’ятикласницею, а він мене вже помітив і мамі моїй казав: «Оце ж моя невістонька, як виросте, попрошу її руки». І мене перейменував. Бо моє ім’я Уляна, а всі звали Уля, Улька, і він сказав: чом же Уля, коли Юля. І мовляв, ми з нею як Ромео й Джульетта — Роман і Юлія. І привіз мені прочитати про Ромео і Джульетту… Може, коли б я не зустріла в поїзді Василя, то… А тепер зустріла тебе…
Шульга не сказав їй, що його матір звуть Уляною, не розповів про свій перший ляк перед повторенням маминого імені в чужій дівчині, бо тепер уже все було зовсім інакше, тепер все вкладалося не тільки в земні, але й у небесні призначення й назначения, все знайшло виправдання і прощення в цій жінці, в її подвійному імені, в її ще не знаній до кінця душі і в її ще незнанішому тілі, перед незвіданими глибинами Шульга ставав цілковито безпорадний, розгублений і зрозпачений.
Лише в поїзді він збагнув, що не знає про Юлію нічого, крім її подвійного імені. Не знає навіть прізвища. Ота прикордонна історія? Одна з легенд війни. Скіфська Кам’янка на Дніпрі? Теж, мабуть, легенда, як і археолог, що закохується в чорняву п’ятикласницю. Та все це не мало ніякого значення, і взагалі ніщо не мало ніякого значення поряд з його дикою тугою за цією жінкою, що виникла на коротку мить в його розтріпаному юнацькому житті, війнула відьомськими чарами, знетямила своїм несамовитим тілом і зосталася, щезла десь у глибинах Азії, може, й назавжди, а він тупо і сліпо мчить в оцьому залізному поїзді в далеку Європу, ошалілу від страшної війни, від людської люті й ворожнечі, сам ошалілий і знесамовитілий, як дикий звір, загнаний у сталеву клітку, в чоловічій нестямі рветься до бою, до подвигу, може, й до смерті як до найвищого спалаху свого життя, до найбільшого блаженства, тоді як справжнє блаженство, захват і радість од добровільного солодкого вмирання, од нез’ясованого щастя, все те, що подарувала йому загадкова жінка серед темної азіатської ночі, віддаляється від нього з кожним перестуком вагонних коліс, западає в тисячолітній морок Азії, поглинається її нелюдськими просторами без сліду, без тями, без милосердя.
Артилерійський капітан, фронтовик з бойовим орденом на гімнастерці, добрий, як усі досвідчені люди, опікувався Шульгою, попереджував про зупинки поїзда, кликав на казахський торг, радив, що купувати. В Арисі він зумів прихопити спирту й про запас у дві обшиті сукном трофейні баклаги і тепер час від часу «пригощав» свого молодшого співбрата, і Шульга, який ще й досі не вийшов з чаду тої ночі з Юлією, знов п’янів дужче і дужче і знов був ладен зістрибнути з поїзда і по шпалах добиратися до далекого Ташкента, знайти глиняне пристанище Юлії, вдаритися всім тілом об широкі тверді двері з сірої шовковиці, простягнути руки до неї, до її тіла, розкішного, пахучого, смачного, як паска… А коли вона вже забула його? Коли там той узбецький прокурорчик або капіташа? І прокурорчика, і каліташу, хоч би хто там був, — знищити як клас! І все, що довкола Юлії, нищити жорстоко, безпощадно, за всіма приписами правил стрільби для Червоної Армії! Все понищити, щоб зосталися тільки вони вдвох, він, Шульга, і Юлія, Юля, Юля, Юля… Та то був лиш несвідомий поштовх, нездійсненне бажання, незмірно гірка солодкість неможливого, бо над усім тим в гранітній непохитності підіймалися і вивищувалисм нірність, відданість, честь, священний обов’язок, і залізний поїзд, що сліпо прогромлювався крізь полинову темряву Азії, співав непрошено й незвано мовби запорукою тих високих держішних чеснот, ще вчора таких прекрасних і жаданих, а сьогодні нестерпних, ненависних і ворожих.
Він хотів повернутися, але знав, що вже не буде вороття, ніколи не буде, бажання шматували душу, сповнювали її тугою, як за втраченим раєм, а тіло було безсиле, ліниве, незрушне, він перебував у якомусь напівсонному стані, виривався з гою сну на короткі миті, вискакував з вагона, щось купував, щось комусь казав, бігав на станціях за кип’ятком, захлинався від жорстких ударів морозного повітря, тоді знов западав у сплячку, в марення, в царство Юлії, в недосяжне, навіки втрачене царство, бо між ними тепер пролягла безсніжна мільйоннолітня цілина, скута лютими морозами, і стугонять рейки під сталевими колесами, і одноманітність, безнадійна й безкрайня, і туга, ще безмежніша, ніж ці верблюдячі степи, ніж уся погорблена тисячоліттями Азія.
За Уралом він побачив сніг і зрозумів, що бура Азія закінчилася, і зрадів, та водночас і вжахнувся від думки про Юлію: адже вона лишилася там, в Азії, і тепер втрачена для нього, може, й навіки…
І не ймовірна смерть на фронті вжахнула його (бо хто ж думає про смерть, жадаючи бою?), а лиховісна, нелюдська роз’єднаність материків, континентів, заселених людьми, незбагненна дія сліпих ворожих сил, які жорстоко рвуть найтонші, найніжніші сув’язі між людьми, між їхніми душами, рвуть і самі душі без надії на їхнє поєднання, зцілення, порятунок… Народжений у Європі, він вертався до неї, в чар свого походження, свого буття і своїх надій, це був його континент, його земля, його сніги, берези, сосни, тополі, трави, великі повільні ріки з теплою водою, і вже тепер Шульга знав, що його рідний континент знов заволодів ним навіки і ніколи нікому не віддасть його, не відпустить нікуди й нізащо. І до Азії теж ніколи й ніколи! Але ж Юлія в Азії? О, прокляття всім материкам і континентам, людській роз’єднаності, сваволі непрошених і недовідомих сил, що некликано керують нашим життям, хоч би як там вони звалися: влада, віра, рід, вітчизна, обов’язок…
Тоді в ньому ще не було увиразнення цих думок, а тільки якась каламуть, колотнеча в душі, могутні поштовхи природних сил рвали його назад, в глибини Азії, де лишилося найдорожче і найсолодше з досі знаного ним, а залізний голос обов’язку кликав і вів туди, де вирішувалися судьби народу, де вирішувалася доля самого життя, і
