Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
Він і сам тепер знав, що слова зайві. Навіщо слова, коли він має таку жінку, коли він нарешті став мужчиною, справжнім, сильним, майже всемогутнім, і все його тіло сміється й співає, а йому у відповідь сміх і спів жіночого тіла, і нестерпна ніжність, і гарячий шепіт, і запаморочення, і повільний сон, мов радісна смерть…
Він проспав усе на світі. І любов, і щастя, і життя. Коли прокинувся, був сам у постелі. Може, нічого й не було вночі? Але чужа глиняна оселя, і теплий дух жінки ще огортає його, і незабутнє жіноче тіло горить у ньому, а він горить у тому тілі, і гарячий жіночий шепіт лоскоче його вуха… хлопчику… лопчику… опчику…
Він зістрибнув з постелі, хапав білизну, одяг, чоботи, вночі не помітив більмастого віконечка (може, було затулене), тепер бачив за каламутними шибками гулясті присадкуваті стовбури тутових дерев, вузенький арик, мабуть, відведений від того арика, який в’юнився вздовж вулички, що по ній вони вчора в темряві пробиралися з капіташею, знов бачив жовту азіатську глину, в якій тут народжуються, живуть, сплять, помирають, у глині сміються, й співають, і плачуть, п’ють чай і щять дині й виноград, люблять жінок і заколисують дітей… І він теж у цій глині любив жінку, мав жінку, володів жінкою, як хан, як золотий богдихан, як мідний ассірійський бик…
На столі була записка від Юлії: «Снідай бараниною, підігрій чаю. Я на чергуванні, сьогодні дві зміни. Буду пізно. Приходь після десятої. Ц., твоя Юлія. Двері візьми на засув. Тут не крадуть. Ще раз ц.».
Цілує і ще раз цілує, з цими поцілунками, що розлунювалися в усьому його тілі, Шульга промчав крізь глиняну замороку старого міста, майже закохано позирав на ще вчора такі осоружні одноповерхні будування колоніальних кварталів, де її нудних затрапезних особнячках розташувалися і потрібні йому штаби з військовими чинодралами, які ховаються тут від фронту і варять воду з таких відважних патріотів, як лейтенант танкових військ Роман Шульга, він і по штабах сьогодні ходив звеселений, так ніби передчував, що в одному з тих колоніальних будинків жде його те, чого він так настирливо домагався…
«На ваше имя получено предписание…» Предписание, предписание, предписание! Протягом найближчих п’ятнадцяти днів з’явитися в розпорядження штабу Західного фронту, місто Бронниця Московської області… Штаб фронту… в розпорядження… Зима, на фронт, на фронт, а на пероні люди… вірші Сосюри ще з шкільної парти, а тепер і ти сам на фронт, на фронт… А чому аж п’ятнадцять днів до тої незнаної Бронниці? Бо далеко, бо велетенські простори Азії, а поїзди ходять повільно, їхати довго і тяжко… Що йому довго і що йому тяжко? Він літав по штабних кімнатах, як на крилах… «Предписание», проїзний літер, продовольчий атестат, грошове забезпечення, сухий пайок і навіть пачка командирського тютюну з медвяним запахом (можна подарувати капіташі на прощання й на пробачення за…). Але день був короткий, штабні чиновники з’їли його до решти, до командирського гуртожитку, щоб спакувати заплічник, насилу добрався, капіташі не застав, лишив йому пачку тютюну й записку, а ще ж треба було в старе місто до Юлії, хоч і знав, що її не буде вдома, але ж хоч зоставити записку, попросити, щоб писала йому (куди? На яку поштову скриньку? Сам же ще не знав), пообіцяти, що писатиме їй з фронту щодня, по кілька разів на день, перед кожним боєм, і після бою, і в часи затишшя, і (як писатиме, коли не знає навіть її прізвища, а в тих глиняних вуличках ні назви, ні номерів, нічого!..).
На поїзд він мало не запізнився, місць уже не було, сердита молода провідниця впустила його в своє службове купе («Дуже вже ти гарний, лейтенанте!»), а тоді прийшов за чаєм артилерійський капітан і сказав, що в нього є «резерв головного командування» — вільна полиця, саме для такого хлопця, як лейтенант. Щастило Шульзі на капітанів.
Вночі проїздили вузлову станцію Арись, Шульга, заглиблений у свої внутрішні переживання, був байдужий до того, де вони їхали, яка там станція, йому хоч Урсатьївська, хоч Янги–Юль, хоч навіть Самарканд, Бухара, а то й Хіва, занесена пісками, але його доброзичливий сусід, артилерійський капітан, який навиліт знав усе, що їх жде попереду, завчасно розштурхав Шульгу, попередив: «Будь напоготові, лейтенанте, зараз Арись, а там у станційному буфеті можуть давати спирт!». І вони бігли разом з такими, як і самі, в холодній темряві до примітивної споруди, яка гучно звалася вокзалом, товпилися в тісній черзі перед запльованим буфетом, простягали через дерев’яний бар’єр засняділій гладкій бабезі червоні тридцятки, хапали гранчасті склянки з синюватою рідиною, переливали її в себе з жадібною поквапливістю, задихаючись, безпорадно хапали зсудомлено роззявленим ротом повітря, тоді, переборовши мало не смертельний спазм, радісно хекали, підстрибом летіли, знов долаючи непривітну холодну темряву, до своїх вагонів, з їхньою залізною тугою, з кам’яновугільно–залізничним духом, з теплом майже домашнім для всіх цих безпритульних чоловіків, що давно вже забули про рідну домівку і не знали, чи й зазнають коли–небудь великого щастя повернення, здійснення отої тужливої надії, про яку ще зовсім недавно співав Шульзі капіташа: «И на поезде
