Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

— Я з сумом помічаю, що твої чесноти основуються на надто перебільшеному почутті честі, й застерігаю тебе, що сьогодні в Мадриді вже не буває стільки поєдинків, скільки їх бувало за часів твого батька. Крім того, чесноти сьогодні спираються на інші, значно тривкіші засади. Але не хочу тебе більше затримувати, бо перед тобою ще довга дорога, поки ти дістанешся до Вента-де-Пеньйон, тобто Корчми-під-Скелею. Корчмар живе там, незважаючи на розбійників, бо сподівається на захист циганів, які стоять недалеко табором. Післязавтра ти приїдеш до Вента-де-Карденас і тоді вже будеш за Сьєрра-Мореною. Біля сідла ти знайдеш харчі на дорогу.

Сказавши це, пустельник чуло обійняв мене, але не дав жодної реліквії для збереження душевного спокою. Я не хотів нагадувати йому й, скочивши на коня, покинув скит.

Дорогою я роздумував над деякими зауваженнями пустельника, бо не міг збагнути, яким чином чесноти можуть спиратися на міцнішу основу, ніж почуття честі, яка, як я гадав, сама містить у собі всі чесноти.

Я саме замислився над цим, як раптом якийсь вершник виїхав з-за скелі, загородив мені дорогу й запитав:

— Це тебе, сеньйоре, звуть Альфонс ван Ворден?

Я відповів, що саме так.

— У такому разі арештую тебе ім’ям короля й найсвітлішої інквізиції; прошу віддати мені шпагу.

Я мовчки виконав його вимогу, а тоді вершник свиснув, і я виявився оточений з усіх сторін озброєними людьми. Вони накинулися на мене, зв’язали мені ззаду руки, пустилися манівцями в гори, і через годину їзди я побачив перед собою укріплений замок. Спустили підйомний міст, і ми в’їхали у двір. Коли ми опинилися біля замкової вежі, мене бічними дверцятами увіпхнули до льоху, навіть не подумавши розв’язати.

В’язниця була зовсім темною; оскільки я не міг витягнути перед собою рук, то боявся ходити, бо міг би вдаритись головою об стіну. Тому я всівся на тому місці, де мене залишили, і — як легко зрозуміти — почав роздумувати над причинами такого грубого зі мною поводження. Я одразу ж подумав, що інквізиція схопила Еміну й Зібельду, і що негритянки розповіли про все, що сталося у Вента-Кемаді.

У такому випадку мене, безумовно, запитають про прекрасних африканок. Переді мною було два шляхи: або зрадити своїх родичок і зламати дане їм слово честі, або заперечити знайомство з ними. Дотримуючись другого шляху, я б забрів на манівці безсоромної брехні. Добре над усім цим подумавши, я вирішив зберігати повне мовчання й на будь-які запитання не відповідати ні слова.

Позбувшись цих сумнівів, я почав міркувати про події двох попередніх днів. Я був твердо переконаний, що мав справу з жінками з плоті й крові, якесь таємне почуття, сильніше від будь-яких уявлень про могутність злих духів, підтримувало мене в цьому переконанні; однак мене обурювала негарна витівка з перенесенням мене під шибеницю.

Так минали години. Мене почав мучити голод; знаючи, що у в’язницях не бракує хліба й глечиків з водою, я почав шукати ногами, чи не знайду якої поживи. І дійсно, я незабаром домацався до якоїсь півкулі, яка й справді виявилася хлібом. Ішлося тільки про те, яким чином підняти її до рота. Тоді я ліг біля хліба й спробував ухопити його зубами, але він раз за разом вислизав у мене через брак опору; тоді я спромігся приперти його до стіни й, виявивши, що буханець розрізаний посередині надвоє, спромігся його надгризти. Якби не здогадалися розрізати хліб, мені б ніколи не вдалося від нього відкусити. Потім я домацався до глечика, але знову ніяк не міг його нахилити до рота. Власне кажучи, ледь я змочив горло, як уся вода вилилася на землю. Ведучи пошуки далі, я знайшов у кутку оберемок соломи й ліг. Руки мені зв’язали так майстерно, що я не відчував ніякого болю і невдовзі заснув.

День четвертий

Мені здавалося, що я проспав уже кілька годин, коли мене несподівано розбудили. Я побачив, як заходить монах з ордена святого Домініка, а за ним кілька осіб дуже неприємного вигляду. Деякі з них несли смолоскипи, інші — зовсім невідомі мені знаряддя, що служили, певно, для тортур.

Я пригадав собі своє недавнє рішення й збирався ні на йоту від нього не відступати. Я подумав про свого батька; щоправда, його ніколи не катували, але я знав, що під час численних і болючих хірургічних операцій, які він переніс, батько ні разу навіть не скрикнув.

— Я піду за його прикладом, — сказав я собі, — не вимовлю ні слова, навіть не зітхну.

Інквізитор наказав принести собі крісло, сів біля мене, прибрав лагідний і солодкий вигляд і озвався такими словами:

— Дорогий мій і любий сину, подякуй небу, яке привело тебе в цю в’язницю. Але які ти дав для цього підстави? Який гріх вчинив? Висповідайся, в сльозах і покорі шукай заспокоєння на моєму лоні. Ти мовчиш — шкода, сину мій, погано ти робиш, дуже погано. Ми, згідно з нашими правилами, не допитуємо винуватих. Ми залишаємо їм свободу оскаржувати самих себе. Таке визнання, нехай і дещо вимушене, має також свою добру сторону, особливо коли винуватий називає своїх співвинуватців. Ти продовжуєш мовчати? Тим гірше для тебе; бачу, що я сам повинен наставити тебе на вірний шлях. Чи знаєш ти двох африканських принцес, а радше двох негідних чарівниць, двох мерзенних відьом, сущих дияволиць? Мовчиш? — Нехай же введуть тих двох інфант з двору Люцифера.

Тут ввели обох моїх родичок з руками, як і у мене, зв’язаними за спиною, після чого інквізитор говорив далі так:

— Ну, як, сину мій коханий, пізнаєш їх? Продовжуєш мовчати? Любий сину, хай тебе не лякає те, що я тобі скажу. Тобі справлять тут невеликий біль; бачиш ці дві дошки? Тобі вкладуть ноги між ці дошки й прив’яжуть їх мотузами, потім молотом заб’ють тобі між колінами ось такі клинці. Спершу ноги в тебе набрякнуть, потім кров присне з великих пальців, а з інших повідпадають нігті; підошви в тебе полопаються і витече жир, перемішаний із роздушеним м’ясом. Це тебе вже більше болітиме. Ти все ще мовчиш? Маєш рацію, це лиш підготовчі катування. Незважаючи на це, ти усе ж зомлієш, але невдовзі за допомогою цих солей і спиртів прийдеш до тями. Тоді тобі витягнуть клинці й заб’ють оці, більші. Першим ударом тобі розтрощать коліна й кістки, після другого ноги полопаються в тебе повздовж, виприсне мозок з кісток і разом із кров’ю заплямить цю солому. Ти вперто продовжуєш мовчати? Добре,