Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— То що, як мене покличуть до Тихоновича, не дай Боже, звичайно, то мені йому не надавати допомоги? — Тихоновичем був якийсь росіянин, який перебрався в їхнє село, бо одружився з місцевою, і був «харошим человєком».

— Та ні, я зовсім не про це, — відзначив Євген національну незрілість Володі, проте не перестав симпатизувати йому.

Володя прийшов того ж вечора, коли вранці була дівчина.

— У них якась мічурінська яблуня, така одна на село, — підтвердив Володя, котрий звідкись знав, яка саме дівчина заходила до нього.

— Послухай, а чому вони їдять яблука ще за місяць до Спасу? — раптом виявив знання сільської обрядовості Євген.

— Та хто ті правила тепер знає! Коли церкву святого Пантелеймона тут відкрили, ті вчительки не знали, якою рукою хреститися! Моя мама їм показувала, бо вона ніколи не була партійною. А ці яблука треба з’їдати якомога швидше, бо трохи полежать, і стануть такими ж кислими, як усі інші. Це, можна сказати, язичеська яблуня. Вони знають це й роздають їх усім поспіль, — розсміявся Володя. А також він розповів, що знання локальної містики дуже допомагає йому в його нелегкій роботі сільського лікаря. А це містичне знання зберігалося в Ірівці,та в сусідній Кобівці ще за старої влади, бо те, кому яблука дарувати і як покійникові руки складати, і багато ще чого, на відміну від церкви, стара влада не забороняла. Місцевих забобонів дотримувалися й самі сільські комуністи.

— Ти п’єш коньяк чарками, а не самогон склянками, Володю…

— Та я можу і самогон, як наллють… Все залежить від того, що п’ють інші.

— А що тобі більше подобається?

— Про це й твій дядько-небіжчик питав. Якщо сидиш із кимось удвох, то краще з коньячком. Якщо багато людей п’ють і гуляють, то краще самогон.

Того дня — він подумки назвав його днем липневих яблук — Євген щиро висловив Володі своє захоплення його тактовністю. Мовляв, він не лізе не в свої справи, переступить поріг дому лише тоді, коли йому раді. Євген ніколи не забуде, як одного дня він напружено вчитувався у несамовиті рядки «Антихриста», і Володя відчув нетутешній стан нового господаря дому, сказав, що зайде іншим разом. Це так відрізняється від поведінки жінок, які не дають йому спокою щоранку. Володя засоромився і, на відміну від дівчини вранці, почервонів.

— Та тут усі чоловіки такі, — сказав молодий лікар, — а жінки бойові.

Тоді Євген детальніше розповів Володі про ранкові набіги ірівчанок на його дім. І про капусту, яку вони поривалися кришити для нього, і про молоко, і про те, як жінки хочуть знати, як він спав уночі.

— То про що я тобі кажу! До тебе бодай один чоловік приходив з морквою чи зі смальцем? Саме баби. В Ірівці всі такі. Підім’яли хлопів і командують ними. А тебе вони за дитину тримають!

Певно, вони за дитину тримали й небіжчика-генерала. І його одруження з бібліотекаркою з району, та ще й московкою, стало чимось на кшталт бунту затюканої дитини проти зграї озвірілих няньок. І нічого доброго з того не вийшло, і няньки хором завили: «Ось що буває, як не слухатися розумних жінок!»

Отож Євген, як міг, став боротися зі статусом дитини, що його він несподівано здобув у цьому селі, і та боротьба була нелегкою. Одного дня він замкнув двері на ключ, і вранці його постачальниці довго скублися й репетували під дверима, поки він неквапом варив каву по-східному у привезеній з дому мідній кавоварці, терпляче спостерігаючи, як пінка повзла до країв джезви. Вода в ірівських криницях, до слова, була настільки гіркою, що й міцно заварений чай тої гіркоти не перебивав, рятувала лише кава. Ось вона, джерельна вода, мамина свята криниця, вона буває й такою. От у Кобівці, як йому казали, вода зовсім інша. Але з Кобівки в Ірівку води не наносишся. Він купував у сільмазі коробки з соком, які продавщиця Ліда передавала йому через голови тих, хто стояв за хлібом, а з криничної води варив каву. Аж от у щілині заскреготав ключ, двері відчинилися!

— Ой Божечку, то ви тут!

— Живий-здоровий!

— І не чули, що ми ломимося до вас!

— А ми бігали до Василівни, бо їй небіжчик генерал дав ключа, коли вже хворів!

— Невже не чули?

— У мене музика грає, — здав позиції Євген, замість того, щоб рішуче й навіть різко висловити небажання бачити ранкових гостей, які потім не переводитимуться в його домі до самого обіду.

— Ну то на перший раз прощаємо, а надалі щоби дверей не замикали!

— Ми мало інфаркти не поотримували!

— Ой, як у вас пахне! З вас кава! За те, що змусили нас бігати до Василівни!

І жінки полізли в генеральський буфет за кавовими чашечками.

Він вирішив уранці ходити до лісу, бо все одно жити своїм інтелектуальним життям міг лише надвечір. То жінки завертали його з дороги, змушували прийняти в них овочі й бодай коротко розповісти, як йому спалося. А також вислухати сільські новини. Ірівчанки ніяк не хотіли второпати, що їх не хочуть бачити. І він, коли нарешті зоставався сам, проклинав свою слабкість, своє жалюгідне невміння послати їх під три чорти. І це роздратування гнітило весь день, заважало йому читати ті книжки, які він привіз з дому. Адже для справжнього читання Ніцше чи навіть Френсіса Бекона був потрібен спокій. Самотній великий дім на краю села цілком сприяв зосередженому читанню. Але його сільські будні