Що сказано - Аскольд Мельничук

Мати шепнула:

— Ходи сюди, синку.

Він відчув її страх. Для нього те все, навіть стрілянина, яку він раз-у-раз чував у місті, належало до туманного, тривожного й чужого для нього світу дорослих.

Він присів біля матері. На ній були старі чоловікові армійські чоботи з бурої шкіри, із металевими дірочками.

На сходах з’явилися чотири солдати. Один такий товстий, що хлопчик мало не розсміявся. Уніформи посмуговані болотом. Аркадій читав, ніби Наполеон колись дав ляпаса капралові за недочищений мідний ґудзик на еполеті.

— А це що? Солідна женщина.

Мати смоктала люльку.

— Матрац ходячий.

— Не хтів би я спати на такому.

Аркадій глянув сердито.

Один із них нагнувся і вирвав із рук хлопця дерев’яного коника.

— Хош покажу, яку нас диких коней ламають?

— Не чіпайте його, — мовила мати.

— Ти ба, матрац балакає.

Вона затиснула люльку в долонях. Дим утікав з-поміж її пальців.

Солдати пустили по колу пляшку; роти витирали зеленими рукавами.

— А що матрац?

— Хош води, матрац?

Солдат простягнув пляшку. Вона вибила пляшку йому з рук, та брязнула розсипом діамантів.

— Цікаво, чи заскрипить цей матрац.

Аркадій не зміг забути те, що сталося далі.

Його мати опиралася. Хтось розчавив її люльку. У повітрі танцювали чоботи. Лунав сміх; хмари, що втікали від гір, кропили дощем. То нічого. Один солдат тримав хлопця за руки й ноги, і той дивився і чув, що всередині нього діялось щось незбагненне.

Над горою Вацман уже сходило сонце, коли він сказав Ластівці, яка сиділа впритул до нього, що саме тоді був збагнув: життя — це гра. Невідомо як він дійшов висновку: Бог існує, ніхто не має влади над розвитком подій і боятися нема чого. Він ніколи не відступався від тих трьох здогадів.

Потім застрілили батька.

— А що сталося з мамою? — спитала вона.

— Не знаю. Коли батька вбили, ми поїхали на північ, до вуйка. Я ходив до міської школи. Вона щомісяця писала мені листи. Одного місяця вони перестали надходити. Тоді я мусив тікати.

Він говорив стримано. Йому головне спрямувати всі свої думки на майбутнє. Він мав певну місію і зараз дорога відкрита. Не був певний, куди саме йде, але знав, що буде йти далі, у збруї, завжди вперед.

Ластівка якусь хвилину мовчала.

— Хочеш її знайти?

— Навіщо?

Він обійняв її за плече. Не діставши відпору, притулив щільніше. Вона мовчала.

Сонце поволі розливало світло.

Ластівка була закохана.

Вона думала про все, що трапилося за останні роки. Мільйони загинули, країни щезли. Але важливіша над усе — їхня зустріч.

Аркадій був розсудливіший. Він знавав чимало жінок. Фізичні стосунки завжди його вдовольняли. Але тут були інші міркування, питання щодо вдачі, на які не відповіси за ніч. Чи добра вона на жінку? Його почуття блукали, мов хмари: бували дні, коли він дивився на неї і нічого не відчував, а були й такі, коли, стоячи поруч, п’янів від світла, мовби зі звичних своїх походеньок переносився в інший вимір.

-------

1950 року Стефан благословив Ластівку й Аркадія на шлюб.

Роль порадника його забавляла. Він вважав себе супутником володарок ночі, коханцем порочних жінок. Проте лисина, здавалось, сама по собі надавала поважності. А щодо шлюбу… Якби його притиснули, Стефан сказав би, що чоловіки і жінки одне з одним як Каїн із Авелем: одне мандрує, інше вкорінюється на місці. За духом вони несумісні, тому щодня міняються ролями і вбивають одні одних. А щоночі воскресають у обряді любощів. Він застерігав брата проти шлюбу, та самі бачите, що сталося.

Наталка нарікала, що Аркадій, нинішній заступник коменданта — це вчорашній вискочка, кар’єрист із глушини (його село було вдвічі більше за її рідне). Як то він попсує бездоганний родовід Забобонів? Їхній корінь сягає князя Тура в X столітті! Її донька гідна вельможі чи, бодай, лікаря. Ще одна образа, із якою їй жити. Але з донькою вона не воюватиме. Вона сказала своє, а тоді відступилася, вірна присязі, яку склала у тій вірменській церкві Клаґенфурту. Життя вже ніколи не збудить її надій. Якщо Стефанові чимдалі важче ставало засинати, то Наталка майже постійно спала, прокидаючись хіба поїсти. Їй снилося, як мати варить макове насіння в чорному чайнику, як батько шкіряним ременем шмагає її братів, як сестри на осонні купаються в кориті між свиней. А іноді снився Тур — голий Тур прутнем оре землю. Шкода, що не слухала уважніше розповідей Зенона про цього великого предка.

Стефанові Аркадій подобався. В очах селюка Стефан бачив тривкий вогонь: саме така кров вдихне нове життя у цей не такий уже новий Новий Світ. Полохливі псевдо-аристократи, як-от він сам, не мали перспективи в Америці, тож він сподівався на життя, скрашене шахами, філософією і сигарами. І не мав нічого проти. Ніцше правильно казав: що не вбиває, те робить тебе сильнішим.

— До того ж, їй уже тридцять чотири.

Вінчали їх у дерев’яній церкві XVII століття, що гніздилася між винною крамницею і приймальнею лікаря. По вінчанні весілля попливло вниз, до накритих столів над рікою. На невисокому кону край води сиділи бандурист і невеличкий оркестр, настроюючи інструменти.

Сяяло сонце, небо було чисте, веселе, наче купол циркового намету. Стефан стояв на виході з церкви, спокійно спостерігав повернення простодушності й сміху. Ненадовго це, думав він. І простодушність, і сміх. Ненадовго також злидні та зневіра, які обов’язково прийдуть слідом. Років за двадцять у цей нещасний милий куточок зачастять туристи, жадібні хапонути бодай осколок тієї скелі, з якої орел спадав клювати Прометея. Sic transit[8]…

-------

Як і підозрював Стефан, на них чекала Америка, царство пуританського Бога. У житті стане менше насильства. Не буде наземних мін і бомб. Але вони привезуть із собою психологію людей, що звикли до поразок. Зневірені зазнають невдач, і то швидко. Свобода майже така ж небезпечна, як і її протилежність. Доведеться бути обачними, вчитися поволі, вчитися мовчати. Аркадій розраджував: «Не переймайтеся. Це тимчасово. Лиш поки американці не турнуть росіян». Стефан на те не сподівався, але промовчав.

-------

Незабаром по весіллі Забобони, Вóроги і кількасот мешканців табору, які, нарешті, отримали довгождані запрошення і пропозиції роботи, рушили поїздом до Бремена. На два тижні Міжнародна допомогова організація оселила їх у портових готелях. Потім вони сіли на військові транспортні судна, що мали повезти їх до Америки.

Пасажири, яких припадало по троє на ліжко, спали в третьому і четвертому класах. Оскільки їх розділили за статтю, улюбленим заняттям для чоловіків, дружин та