Тінь сови - Василь Миколайович Шкляр

Мати поралася коло плити, подавала до столу, і батько — худий, як терниця, з блискучими очицями — сидів уже веселенький, щасливий, і це вкололо Катерину: отак відразу й віддають її з дорогою душею, ще нічого не розпитавши, не порадившись, ніби мерщій хочуть здихатися її; хіба ж так водиться у людей?

— То це правда, Катю? — вийшла із кухні мати й дивилась на неї трохи сполохано, проте й з надією.

— Правда, — опустила Катерина очі.

— Чого ж ти мовчала?

— Та… сама не знала.

— Я думала, ти ще дитина в мене. А це неждано-негадано…

— Дуже вони тепер нас питають, — скинув маленькою сухою головою батько і підморгнув Степанові: — Хай-хай. Сідай, зятьок… У тебе, я бачу, губа не з лопуцька, не прогадав! Катря у нас козир-дівка.

— Тату! — заблагала Катерина.

— Що — тату? Я брехати не вмію, кажу, як є. Тут і сліпому видно, що дівчина як з патрета.

— Їй ще й сімнадцяти немає, — сказала мати.

— Хай-хай! Нема, то буде. Правду я кажу, зятьок? Коваль клепле, поки тепле.

— Ти б менше язиком клепав.

— А язик у мене не в постолах, щоб мовчати.

Степан тихо собі осміхався на ту розмову, потім сказав чемно:

— Все буде добре, мамо. Не переживайте.

І тільки почувши оте «мамо» (аж залоскотало під ложечкою), мати зрозуміла, що все уже вирішено, підійшла до Катерини, прихилила її голову до свого плеча й заголосила — тихенько, без сліз:

— Я ж не бачила, доню, коли ти й виросла в мене…

— О, о! — знову по-панібратському підморгнув Степанові батько. — Зарядила! Краще підкинь нам капусти з льоху.

— А ти сиди отам мовчки, — вдавано сердилась мати, тулячи фартуха до сухих очей.

— Хай-хай. Аби добре.

— Тобі все добре…

— Все, мовчок!

Степан, щоб розрядити незручну балачку, напросився полізти в льох по капусту («А вам, мамо, і тут клопотів вистачає»), на що мати замахала руками — ні-ні, а батько знов одрубав упоперек:

— Хай-хай.

— Хіба ж там чужа людина розбереться в діжках?

— Оце сказала: «чужа». Степан уже свій, хай звикає. А Катерина покаже, що де стоїть.

— Проворний ти дуже, — сказала мати, однак подала Степанові полив’яний полумисок. Воно, може, й правда: нехай звикає.

Степан з Катериною вийшли на подвір’я, біле од снігу та місяця, і вона боязко глянула на комин — білої сови там не було. Погрілася й полетіла хтозна-куди. Катерина провела Степана до льоху — глибокого, давнього, ще прадідівського. Під землю вели вимощені сходи, і він подумав, що сюди зовсім не пасує електрична лампочка, яка сіяла під ноги жовте світло, — у таке підземелля треба спускатися із смолоскипом. Дивно: тут було зовсім тепло, чи так тільки здавалося після надвірнього морозу, чи, може, льох беріг у собі теплий земляний дух.

— Я знаю, чому ти напросився піти до льоху, — сказала Катерина.

— Чому? — він озирнувся до неї і зрозумів. Але перепитав ще раз. — Скажи. Чому?

— Поцілуй мене, — попросила вона.

Згодом, як сиділи всі разом за столом, мати обережно, здаля підсновувала нитку розмови до головного: коли ж вони думають розписатися, щоб приготуватися до весілля; де збираються жити; яка у Степана родина, чи є брати й сестри.

Батька те не обходило, він вважав, що головне уже відбулося. Налягав на чарочку, дивуючись, що Степан байдужий до неї, майже не закушував і тільки час від часу кресав сірником, припалював цигарку, яка гасла в зубах щоразу, поки він говорив. Балачка була, як і мусила бути за сватання, але старий таки увернув:

— Може, ти слабий? — втупив він блискучі очиці в Степана.

— Чого це?

— І чарки підняти не годен. А не п’ють, сам знаєш, тіки хворі й падлю…

— Тобі одне на умі! — перебила його мати сердито. — Як не маєш що сказати, то лучче мовчи.

— Ну-ну, я ж до приказки. Ти, синок, нашу Катрю там не зобижай. Ну, як тре’ буде, то віжки притримати можна, не без того, хай, а зобижати — Боже тебе сохрани. Ми самі її ніколи пальцем не зачепили. Вона у нас, як верба: де посадиш, там і прийметься, о. Хай-хай. Щоб знав. Це вдачею. А на вроду, то сам же бач: питльована дівчина.

Катерина горіла, як макова пелюстка, і злилась на батька, що розхвалює її, мов на базарі, та раптом щось тепле зворухнулось усередині, — ще невиразне, невловиме, навіяне чи якимось батьковим словом, чи хтозна й чим, і Катерина силкувалася оживити його в пам’яті: де, коли, що?

Мати зраділа, почувши, що Степан один у батьків, це ж, звісно, годять йому, не дають волосинці з голови упасти, то, може, й Катерині кращенько буде, а старий і тут правив своєї:

— Воно ото коли дуже трусяться над синочком, то невістка завжди невгодна, їм подавай принцесу, але таку, щоб робила, як наймичка. Ну та хай, хай, — притих, наштовхнувшись на докірливий жінчин погляд, бо виходило ж таке, що сватів ще і в очі не бачив, а вже судить.

— Аби вони самі шанували одне одного, — зітхнула мати.

— Я Катю не дам скривдити, — сказав Степан. — Нікому не дам.

— Знайшли, про що говорити, — Катерина знічено перебирала краї скатерки, опустивши очі. — Я така, що й сама за себе постою.

— Е, не кажи, дочко, — похитав сухою голівкою батько. — Ти в нас не з того тіста, не круто замішана. Я ж кажу, питльована.

І тут знов щось як здригнулося в ній і засвітилося в пам’яті до найдрібнішої цяточки, до найтоншого звуку, навіть відчула на гарячих щоках подих грози.

Шість років було їй тоді, ще не ходила до школи, й от одного літнього дня випровадили її вперше з людськими дітьми у поле пасти корову. Був такий світлий, зомлілий од сонця день, а потім де не взялася чорна хмарина і розрослася на всеньке небо, як ніч упала на землю, і розгойдалася страшнюща гроза. Грім котився низько над головою, і вона від ляку присідала, здригаючись, а старші хлопці сміялися й казали, що треба боятись не грому, а блискавки, грім не вбиває, але й блискавиці все ближче і ближче хльоскали над Високою Греблею, де вони пасли худобу, і настрахані корови збивалися в тісний табун під тими вогняними батогами. Стіною линула злива, така густа, що важко дихнути, захлинутися можна, і тоді пастушки, хто вже знав примхи Високої Греблі за такої грози, кинулися до корів, мерщій займали їх на Горобцевий шпиль, щоб утекти від швидкої води, яка помчить зараз цією низиною,