Тінь сови - Василь Миколайович Шкляр
От, здається, і все про героїв цієї історії. Але ні, є ще праліс. Він теж мій герой, я навіть називаю цю повість його іменем. Він також багато, може, найбільше, оповів мені, коли я ходив понад Тікичем…
Спасибі ж тобі, пралісе!
Часом, коли я сидів на порослому мохом пеньку, опустивши голову, мені здавалося, що навпроти, на такому ж пеньку, сидить маленький чоловічок у червоному брилику і таких же червоних коротеньких шароварчиках, сидить Щедрик і сумно розповідає мені цю історію. Адже не вмер, не міг він померти, Щедрик, як не могла померти Степанова душа, щось та лишилося від неї і на цій землі, лишилося в оцих деревах, травах, воді, у тій рибині, яку рятував він ще маленьким хлопчиком, пробиваючи віддушини в замерзлій річці, і, рятуючи, занапастив себе…
Низький уклін тобі, Щедрику, миле безтілесне створіння, дитя Степанової душі, світла йому пам’ять.
Низький уклін тобі, пралісе. Що я ще можу сказати про тебе своєму читачеві? Що ти стоїш, як і тисячу літ тому стояв, незважаючи ні на які бурі і зливи, громи і блискавки? Що до тебе кожен із нас може легко прийти на розмову, варто лише сісти на поїзд до станції… Втім, навіщо тут указувати станцію? Зрештою, у кожного з нас мусить бути свій праліс.
1
Устоз — учитель.
