Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Як це розуміти? — накинувся на них головний. — Ми ж затвердили з вашим керівництвом один раз і назавжди порядок подібних процедур. Це ж хірургічне відділення! А ви прямим ходом, без халатів... Ви зараз із арештованим до операційної залізете!

— Геннадію Андрійовичу! — підняв обидві руки Панчишин. — Я вибачаюся, звичайно. Але справа серйозна... До того ж, затриманий — ваш працівник.

— Яке це має значення? — обурювався головний. — А чому він у наручниках?

— Ось у тому-то й справа, — пояснював капітан. — Клянеться, що у підвалі під корпусом заховав деякі цінності, які, до речі... Ну, це не важливо. І каже, що його пограбували люди, які знаходяться тут, у вас у відділенні.

— Нічого не розумію... — головний замотав головою, — Арсене, які цінності? Що ти верзеш?

А з палати виходили всі учасники «консиліуму», з тривогою поглядаючи на Бліща та представників закону. Четвертим, хто щойно підійшов, виявився слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко.

— Вітаю... — похмуро промовив він. — Геннадію Андрійовичу, я все розумію, але нам потрібно провести очну ставку між затриманим та одним із ваших пацієнтів. Усі документи маю з собою. Навіть добре, що ви тут якраз.

— Ну, проводьте... — розвів руками головний. — Тільки у нас також є правила, яких належить дотримуватися. А ви всім скопом претеся мало не в операційну.

— То ми вдягнемо халати, — пообіцяв слідчий. — А де їх взяти? Давайте!

— У мене їх лікарі на базарі купляють... — буркнув Лабо. — За свої... А вам — «дайте». Гаразд. Проводьте свій захід, але...

Тим часом завгосп, який несподівано посунув уперед, потягнувши за собою обох сержантів, зумів-таки роздивитися Якимця, що лежав на койці. Наче божевільний, Бліщ смикнувся до палати, тягнучи міліціонерів за собою, і заволав не своїм голосом, видираючи руки:

— Ось він! Ось! Я впізнав його! Він, мафіоза!!! Найголовніший із усіх! Він казав, що кишки з мене повипускає! Він хотів...

Усі спроби заспокоїти затриманого не давали результату. Хворі почали виходити з палат і дивилися з роззявленими ротами на цю виставу, схожих на яку в лікарні ще не бачили. У протилежному коридорі збиралися працівники, які також не могли пропустити подібний цирк. Вичерпавши всі можливості вирішити справу мирно, один із сержантів почав відстібати кийка. Бліщ замовк миттєво.

Слідчий увійшов до палати і сів навпроти Якимця. Капітан розмістився поруч. Запросили туди і Лабо, а той автоматично потяг за собою Медвідя.

— Пробачте, звичайно... — повернувся до них Якимець, дико кривлячись «від болю». — А що означає увесь цей цирк?

— Увесь цей цирк означає, — незворушно відповів слідчий, — що на вас надійшла заява про скоєння вами розбійного нападу. Я слідчий райвідділу МВС України Глушко Василь Васильович. Як ваше ім'я, прізвище та по батькові?

— Якимець Володимир Михайлович.

— Де проживаєте?

— Він це! Він, мафіоза!!! Рекетир! Я бачив — він за головного у них! — знову почав «оживати» в коридорі Бліщ.

— Двері зачиніть... — скривився Панчишин.

У палаті стало тихіше.

— То де ви проживаєте?

— Припустимо, у Харкові.

— А тут що робите?

— Лікуюся. Операцію переніс.

— Це я бачу, — спокійно погодився слідчий. — А як потрапили сюди?

— Ділова поїздка, — відповів той. — Постійно їжджу. По всій Україні і навіть за кордон. Комерційний директор малого підприємства.

— Невже у вас партнери в Тачанові? — картинно скривився слідчий.

— У мене скрізь партнери, — їдко промовив Якимець. — Але в Тачанові от немає. Я, взагалі-то, їхав до Польщі, якщо вас цікавить. Психа того, що ви привели, бачу вперше. Зрозумійте, я потрапив до аварії, переніс уночі складну операцію. І невідомо, чи ще не доведеться... Якби ви тільки знали, як мені хріново зараз... Я би просив... ви розумієте...

— Ми розуміємо, — відповів слідчий. — Але це серйозне звинувачення. І ви повинні принаймні відповісти на наші запитання.

— Не хочу я ніяких запитань, — відрубав Якимець, знову скривившись від «нападу болю». — У мене болять голова і нога. Ніяким розбоєм я не займаюся. їхали по дорозі, а далі нічого не пам'ятаю. Лікарі ваші кажуть — сталася аварія. Навіть не знаю, з ким зіткнулися. Ідіота цього — ще раз кажу — не знаю. Все. Паспорт у куртці повинен бути. Решту запитань, будь ласка, до адвоката.

Бізнесмен відкинувся на подушку, важко переводячи подих. Все-таки після всіх нічних випробувань говорити так довго йому було важко.

— Ну, гаразд, — пробурмотів слідчий. — А як зустрітися з тими двома?

Головний мовчки подивився на завідуючого.

— Он Сергій Андрійович стоїть у коридорі — його питайте, — знизав плечима Медвідь. — Вони у нього лежать, в реанімації.

Глушко з капітаном підвелися.

— Видужуйте, — побажав слідчий. — Ми з вами ще зустрінемося.

— Усе життя мріяв... — пробурмотів Якимець. — Валятися у цій дірі на койці, ще й з вами зустрічатися...

Міліціонери вийшли з палати. У коридорі вже не було ні Бліща, ні сержантів.

— А все-таки, що означає цей гармидер? — знову почав головний. — Що він накоїв — мій завгосп?

— Ой... — зітхнув Глушко, — давайте, ми з вами про це пізніше. А зараз добре було би побачити тих двох...

— Сергію Андрійовичу, — звернувся Лабо до Щура» який надійшов щойно і зараз здивовано слухав те, що йому шепотів на вухо Олег. — Вони можуть поговорити з двома іншими, які лежать у вас?

— Гадаю, ні, — відповів той. — Один взагалі ще не вийшов з коми, до нього нейрохірурга вже викликали — он тільки трасу розгребуть. Та й інший у надзвичайно важкому стані: крововтрата понад два літра. Може, краще за день-два? Куди вони подінуться?

— Ну, гаразд, — погодився Глушко. — Потім, так потім. Свідчення вашого завгоспа також вилами по воді писані... Ходімо, Геннадію Андрійовичу, до вас, якщо не заперечуєте.

— Звичайно, прошу дуже... — заметушився головний.

Вони втрьох із капітаном Панчишиним рушили до виходу. Ілля стояв увесь сам не свій і важко дихав.

— Так, шановні... — зрештою сказав він.

— Мужики! — волав у палаті Якимець. — Мужики! Ходіть сюди!

—