Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Абзац... — хитнув головою Ілля. — Це ж бандитизм?

— А привласнювати державне майно і везти за бугор у вигляді контрабанди — хіба краще? — відповів питанням на питання Якимець. — Я що — лікаря пограбував, який чесною працею, так би мовити... Чи фермера, який власним горбом... Що за бандитизм? Мужики, не починайте тільки, я вас прошу. Той, хто стає на шлях безпрєдєлу, сам мусить розуміти, що і з ним те саме можуть зробити. Закон бізнесу.

— Ну... — багатозначно скривився Беженар. — Ми у бізнесі темні.

— А тут від самого початку — безпрєдєл. Машинки у держави яким чином опинилися? Людей порозстрілювали, а майно конфіскували. Потім Бліщ у держави вкрав. А я у нього забрав. Тут уже така справа — хто сильніший. Та й у мене — самі бачили, також пробували... Усе об'єктивно. А Бліщ ваш, до речі, знаєте, що з Володькою, ну, «прапором» тим зробив? Коли зрозумів, що відріжуть йому ногу і користі з нього не буде, а ділитися треба... Знаєте? Навішав бідоласі лапші, що домовився десь в іншій області, мовляв, там ногу не відріжуть, а врятують. Той повірив. Тому й від операції відмовився, — Якимець красномовно подивився на Тараса. — А тоді Бліщ забрав його і мало не тиждень маринував удома з тією гангреною, заким той не сконав благополучно. А ви — «бандитизм»... До речі, Олежку, це ж він тебе у підвалі замкнув. Було таке? І здох би ти за місяць, якби не мав моєї мобіли! Усе буття наше — бандитизм. Ви он за копійки у гімні копирсаєтеся, вам зарплати не стає за світло-газ заплатити, і держава примушує вас до кишені пацієнту заглядати, щоб не здохнути, — це не бандитизм? Він у нас державою стимулюється. Так що не треба, шановні, на совість давити.

Усі замовкли, приголомшені чи то осмисленням істин, викладених комерсантом, чи то його несподіваною красномовністю.

— А чому тоді свідоцтво про смерть ніде не фігурує? — запитав його Олег, який не збирався відхилятися від основного напрямку. — Я шукав. Ніхто в області не помирав від гангрени за цей період.

— Бліщ, коли Володька вже марити почав, завіз його до сусідньої області до якоїсь лікарні. Ну, це вже деталі.

— Нормально... — погодився Олег. — А я не міг зрозуміти — куди ж він подівся? І що, в усьому цьому завгосп тобі покаявся?

— Аякже... Сповідався, наче святому отцю перед смертю. Тож ми, братва, зараз у такому сидимо, що потрібно добре думати, як усе це розв'язати. І найголовніше — нікому більше не бовкнути.

Хоча, кажуть, те, що знають троє, — знатимуть усі, а нас тут... Машинки ці хтось бачив окрім тих, хто тут зібрався?

— Наче ні... — невпевнено промовив Олег.

— Ні, здається... — погодився й Медвідь.

— От і добре. Тоді нікому анічичирк. Мова йде вже не про те, як сплавити добро до Німеччини, а про те, як відсидітися і не постраждати. Це серйозні хлопці, між іншим.

— Які хлопці? — не зрозумів Ілля.

— А нас хто рубонув? Ми завгоспа загрузили і поїхали за місто, щоб полякати. Він дорогою й почав колотися. А потім... Не знаю точно, яким чином це сталося. Швидше за все, за ним хтось слідкував — тут, у Тачанові. А коли побачили, що ми нагрянули, передали по мобілці й нам виїхали назустріч. Я тільки так собі це уявляю. Джип здоровезний — як зрізав нас... Тільки й пам'ятаю удар, біль... А тоді хтось Бліща вашого через заднє скло витягає. Думав — зараз буде мені контрольний постріл і крапка... — бізнесмен мимоволі проковтнув.

— Та як вони взагалі могли дізнатися, — не зрозумів Тарас, — що все це в Бліща заховано?

— Як-як... Там, у Німеччині, все схоплено. Наша братва працює. Вони ж не дурні — зрозуміли, що знову хтось шукатиме канал. А він якраз і приперся — зять його. Ідіот. Павло, так? Прямо в руки.

— Дійсно, — погодився Ілля, — казали — женився на доньці Бліща і одразу чкурнув до Німеччини. Його ж депортували перед цим. То він прізвище змінив — і назад.

— Ну ось, — підсумував Якимець. — Там він, вважайте, одразу розколовся, і вони — тут як тут.

— Абзац... — пробурмотів Ілля. — Усе, як у кіно. І... що з ним зараз?

— Із зятем? Швидше за все, пришили давно. А завгоспа мали би привезти сюди, щоб віддав «Зінгери», а там... Стоп, але ж машинок вони не знайшли! Отже, ти таки встиг усі повитягати? — Якимець здивовано вирячився на Петра Петровича.

— А то чому ж мій кабінет до стелі закладений... — невдоволено побуркотів Ілля.

Лише тепер усі зауважили, що із Савчуком робиться щось не те. Він дихав часто, явно набираючи люті, а потім промовив:

— Я-то витяг... А ти гусь, виявляється... Більше півлимона, кажеш... А мені сотню зелених? Та ти знаєш, скільки там кіло того заліза? Я дві години рвав пупа, наче юний спортсмен... Щоб усе це врятувати... А мені сотню?

— Тихо! — шикнув на нього Ілля. — Чого розкричався? Заспокойся!

— А якби на мене натрапили, — продовжував сичати Савчук, — що зі мною зробили би ваші мафіозі? А мені тільки сотню...

— Та буде тобі... — буркнув Якимець. — Це я так, на початок, для заохочення. Щоб зацікавити тебе. Однаково я більше при собі не мав...

— Отже, це дійсно Петро Петрович постарався... — тепер уже люті набирав Медвідь. — І що далі? Що тепер, я хотів би знати?

— Гадаю, вони якраз після того, як доктор усе виніс, потрапили до підвалу і побачили, що там порожньо, — міркував Якимець.

— А потім їх менти погнали, — підказав Голоюх.

— Які менти? — не зрозумів той.

— Наші, тачанівські, — пояснив Тарас. — Приїхали з приводу твоєї аварії та й поцікавилися, що за джип біля моргу стоїть. Навіть стрілянина була. А потім крутелики зірвалися і поїхали.

Якимець напружено думав.

— І добре, і погано... — нарешті промовив бізнесмен. — Добре, що братву погнали, очевидно, не повернуться... А погано...

— Що ми думаємо? —