Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Богун підвівся з лави, білий од люті, і, наблизившись до Заглоби, промовив здавленим од шаленства голосом:
– Ах ти ж, свиня погана, та я з тебе звелю три шкури спустити, на повільному вогні спечу, до стіни приб’ю, розірву на клапті!
І в нападі безумства схопився за ніж, який висів у нього на поясі, стиснув судорожно в кулаці руків’я – і ось уже лезо блиснуло в Заглоби перед очима, та отаман стримав себе, засунув ніж назад у піхви і крикнув:
– Гей, хлопці!
Шестеро запоріжців забігли до світлиці.
– Візьміть оце лядське падло і до хліва киньте. І щоб із очей не спускали!
Козаки підхопили Заглобу, двоє за руки і за ноги, третій – ззаду – за волосся, і, витягнувши зі світлиці, пронесли через увесь майдан і кинули на купу гною в хліві, що стояв оддалік. Після чого двері зачинились і в’язня оточила цілковита темрява – тільки в щілини між колодами та крізь дірки в солом’янім даху подекуди просочувалося слабке нічне світло. За хвилину очі Заглоби звикли до темряви. Він оглядівся навколо і побачив, що в хліві нема ні свиней, ні козаків. А втім, голоси останніх виразно доносились із-за всіх чотирьох стін. Видно, хлів було щільно обставлено вартою, і все ж таки Заглоба зітхнув полегшено.
Передовсім, він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він ні на секунду не засумнівався, що настав його останній час, і припоручив уже душу Богові, в надзвичайному, щоправда, страху. Одначе, видно, Богун приготував йому смерть витонченішу. Він не тільки помститися жадав, але й насолодитися помстою тому, хто кохану в нього відняв, кинув тінь на його козацьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як немовля. Вельми невесела перспектива відкривалася перед Заглобою, та поки що він утішався думкою, що живий іще, що, мабуть, його повезуть до Кривоноса й тільки там піддадуть тортурам, – а значить, попереду в нього ще днів зо два, а то й більше, поки ж він лежить собі один-однісінький у хліві й може в нічній тиші який-небудь фортель вигадати.
То було єдиною доброю стороною справи, та коли Заглоба про погані подумав, мурашки знову забігали в нього по тілу.
Фортелі!..
– Якби в цім хліві кабан або свиня валялися, – бурмотів Заглоба, – їм куди було б легше – либонь би до власної шаблі в’язати їх ніхто не подумав. Скрути так самого Соломона, і той не мудрішим од своїх штанів виявиться або від моєї підметки. Господи, за що мені така мука! Із усіх, хто живе на світі, я з одним цим харцизякою щонайменше хотів зустрітися – і на тобі, пощастило: якраз його й зустрів. Ох, і вичинить він мою шкуру – м’якшою за ліпше сукно буде. Якби я попався до когось іншого – відразу б оголосив, що пристаю до смути, а потім би накивав п’ятами. Та й інший навряд би чи повірив, а про цього й говорити не варто! Ой, недарма серце в п’яти тікає. Чорт мене сюди приніс – о Господи, ні рукою не поворушити, ні ногою… О Боже! Боже!
За хвилину, одначе, подумав Заглоба, що, маючи руки-ноги вільними, легше було б який-небудь фортель вигадати. А що, коли все-таки спробувати? Тільки б витягнути з-під колін шаблю, а там діло піде простіше. Та як її витягнути? Перевернувся на бік – без пуття… І тоді він поринув у роздуми.
А подумавши, почав розгойдуватися на власному хребті все швидше та швидше, і з кожним рухом переміщувався вперед на півдюйма. Йому зробилося жарко, чуприна змокла гірше, ніж у танці; часом він зупинявся, щоби перепочити або коли йому здавалося, що хтось іде до дверей, і знову починав з новим завзяттям, поки нарешті не вперся в стіну.
Тоді він почав діяти інакше: не на хребті гойдатись, а перекочуватися з боку на бік; шабля при цьому щоразу кінчиком легенько стукалась об стіну й потроху висувалася з-під колін, а руків’я тягнуло її вниз, до землі.
Застрибало серце у грудях у Заглоби: він побачив, що цей шлях може привести до бажаного результату.
І продовжував старанно трудитися, намагаючись ударяти в стіну якомога тихіше й тільки тоді, коли шум ударів приглушувався бесідою козаків. Але ось край піхов опинився між ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, гойдайся не гойдайся, було неможливо.
Так, але зате з іншого краю вже стирчала значна її частина, притому значно важча завдяки руків’ю.
На руків’ї був хрестик, як зазвичай на таких шаблях. На нього ж бо Заглоба й покладав надію.
Знову заходився він розгойдуватися, та на цей раз із таким розрахунком, аби повернутися до стіни ногами. І повернувся, і почав просуватися вздовж стіни. Шабля ще залишалася під колінами й між ліктями, та руків’я увесь час зачіпало об виступи землі; нарешті хрестик міцніше зачепився – Заглоба гойднувся востаннє, і на мить радість прицвяхувала його до місця.
Шабля висковзнула повністю.
Тепер руки були вільні, і, хоча кисті лишалися зв’язаними, шляхтич зумів ухопити шаблю. Притримавши кінець ступнями, він витяг клинок із піхов.
Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.
Складніше було з руками. Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, тупим боком униз, гострим догори, й терти мотузки об лезо, поки вони не перетерлись і не лопнули.
Проробивши це, Заглоба став не тільки вільним од пут, але й озброєним.
Полегшено зітхнувши, він перехрестився й почав дякувати Богові.
Але від позбавлення пут до визволення із Богунових рук іще дуже далеко було.
«Що ж далі?» – запитав себе Заглоба.
І не знайшов відповіді. Хлів оточено козаками, усього їх там не менше сотні: миші не просковзнути непоміченою, не те що
