Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Урешті-решт Кривоніс такого знайшов.
Одного разу він звелів покликати до себе Богуна і сказав йому:
– Послухай, Іване, друже! Ярема йде на нас із великою силою – значить, погибель наша неминуча.
– І я чув, що йде. Ми з вами, батьку, про те говорили, тільки навіщо ж гинути?
– Не здержимо. З іншим би впорались, а з Яремою не вийде. Бояться його хлопці.
– А я не боюсь, я цілий полк його поклав у Василівці, в Задніпров’ї.
– Знаю, що не боїшся. Слава твоя козацька його княжої варта, але я йому не дам бою – не підуть хлопці… Згадай, що на раді говорили, як на мене з шаблями та з обушками кидалися: мовляв, я їх на вірну смерть вести задумав.
– Ходімо тоді до Хмеля, там і крові, й здобичі буде вдосталь.
– Кажуть, Хмеля вже регіментарії розбили.
– Не вірю я цьому, батьку Максим. Хміль хитрий лис, без татар не вдарить на ляхів.
– І я так гадаю, та треба точно знати. Ми б тоді проклятого Ярему обминули і з Хмелем з’єднались, але спершу все треба розвідати! Якби знайшовся хто, кому Ярема не страшний, та вирушив у роз’їзд і язика взяв, я б тому повну шапку золотих червінців насипав.
– Я піду, батьку Максим, та не заради червінців, а за славою козацькою, молодецькою.
– Ти моя правиця, а йти бажаєш? Бути тобі в козаків головою, бо Яреми не страхаєшся. Йди, соколе, а потім проси, чого хочеш. І ще я тобі скажу: якби не ти, я б сам пішов, та не можна мені.
– Не можна, батьку, підете – хлопці здіймуть ґвалт, скажуть, спасаєте шкуру, і розлетяться по білому світу, а я піду – підбадьоряться.
– А вершників багато попросиш?
– Ні, – з малою ватагою сховатися легше і нишком підкрастись, але з півтисячі хлопців візьму, а вже язиків я вам приведу, головою ручаюсь, і не простих жовнірів, а офіцерів, од котрих про все дізнатися можна.
– Їдь швидше. У Кам’янці вже з гармат гатять ляхам на радість і на спасіння, а нам, безвинним, на погибель.
Вийшовши від Кривоноса, Богун одразу ж заходився лагодитись у дорогу. Козаки його, зазвичай, пили мертву – «покіль костомаха не приголубить», – і він із ними пив, наливався горілкою, буйствував і галасував, а наприкінці звелів бочку дьогтю викотити і, як був, в оксамиті й парчі, кинувся в неї, раз і вдруге з головою впірнув і крикнув:
– Ну, от і чорний я, мовби ніч, не побачити мене лядському оку.
Потім, покачавшись по награбованих перських килимах, скочив на коня й поїхав, а за ним пустилися під покровом ночі вірні його хлопці, напучувані криками:
– На славу! На щастя!
Тим часом Скшетуський дістався Ярмолинців; там, зустрівши опір, учинив над городянами криваву розправу і, оголосивши, що вранці підійде князь Ярема, дав спочинок утомленим коням і людям.
Після чого, скликавши товаришів на раду, сказав їм:
– Поки що Господь прихильний до нас. Судячи зі страху, що мужву опанував, смію припустити: нас повсюди за княжий авангард вважають і вірять, буцім головні сили йдуть слідом. Треба подумати, як би і надалі обман не розкрився: ще хто запримітить, що один і той же загін всюди маячить.
– А довго ми так роз’їжджати будемо? – запитав Заглоба.
– Поки не дізнаємось, які наміри Кривоноса.
– Ба, так можна й до битви не встигнути в табір.
– І так може статися, – відповів Скшетуський.
– Вельми прикро, – заявив шляхтич. – Під Старокостянтиновом тільки ввійшли в охоту! Чимало, звичайно, ми там заколотників поклали, та це все одно що левові мишей давити!.. Так і сверблять руки…
– Стривайте, пане, може, вас попереду більша, ніж ви думаєте, чекає битва, – серйозно відповів Скшетуський.
– О! А це quo modo? – з явним занепокоєнням запитав Заглоба.
– Будь-якої хвилини на ворога натрапити можна, і, хоча й не для того ми тут, аби йому збройно перепиняти дорогу, захищатися все ж доведеться. Одначе повернімося до справи: розширити треба коло наших дій, аби зразу в різних місцях про нас чули, непокірних для більшого страху подекуди вирізати і чутки розпускати повсюди – тому, вважаю, слід нам розділитися.
– І я такої ж думки, – підхопив Володийовський, – будемо множитися в них ув очах – і ті, що побіжать до Кривоноса, про тисячі розповідатимуть.
– Ваша милість, пане поручик, нами командує – ви й розпоряджайтеся, – сказав Підбийп’ятка.
– Я через Зінків піду до Солодківців, а зможу, то й далі, – сказав Скшетуський. – Намісник Підбийп’ятка вирушить униз, до Татарисок, ви, Міхале, йдіть у Купин, а пан Заглоба вийде до Збруча під Сатановом.
– Я? – перепитав Заглоба.
– Так точно. Ви людина кмітлива й на вигадки вдатна: я думав, така справа до смаку вам прийдеться, але, коли не хочете, я Космачу, вахмістру, віддам четвертий загін.
– Віддасте, але тільки під моїм началом! – вигукнув Заглоба, враз усвідомивши, що дістає командування над окремим загоном. – А якщо я запитав, то лише тому, що з вами жаль розлучатися.
– А чи достатньо у вас, пане, досвіду в ратнім ділі? – поцікавився Володийовський.
– Чи достатньо досвіду? Та лелека ще вашу милість батькові з матір’ю презентувати не замислив, коли я вже численніші цього водив роз’їзди. Все життя прослужив у війську й досі б не пішов, аби одного чудового дня запліснявілий сухар кілком не став у череві, де й застряв аж на три роки. Довелося за черевним каменем податися в Галату; свого часу я вам про цю подорож розповім у всіх подробицях, а зараз час у дорогу.
– Їдьте, пане, та не забудьте попереду себе чутку пускати, буцім Хмельницького вже погромлено і князь минув Проскурів, – сказав Скшетуський. – Без розбору полонених не беріть, але, якщо зустрінеться роз’їзд із-під Кам’янця, постарайтеся будь-якою ціною язика добути, але такого, щоб поінформований був про Кривоносові плани; попередні реляції були вельми суперечливими.
– Самого б Кривоноса зустріти! Чом би йому не вирушити в роз’їзд – ох, і всипав би йому перцю! Можете не сумніватися, шановні панове, у мене ці мерзотники не тільки заспівають – затанцюють!
– Через три дні з’їжджаємося в Ярмолинцях, а тепер – у путь, куди кому випало! – сказав Скшетуський. – Тільки людей бережіть.
– Через три дні в Ярмолинцях! – повторили Заглоба, Володийовський і Підбийп’ятка.
Розділ VI
Коли Заглоба залишився сам зі своїм загоном, йому якось одразу зробилося незатишно й
