Червоне і чорне - Стендаль
Жульєн вважав себе недостойним такої відданості, правду кажучи, він стомився від усього цілого героїзму. Якби перед ним була проста, щира і трохи боязка ніжність, він був би чутливий до неї. А погордливій душі Матильди, навпаки, уява завжди малювала аудиторію, сторонніх.
Серед усіх її тривог, болісних страхів за коханого, без якого їй не миле було життя, вона плекала таємне бажання вразити світ своїм надзвичайним коханням, величчю своїх вчинків.
Жульєн гнівався на себе за те, що весь цей героїзм його зовсім не зворушує. Що було б, якби він дізнався про безумства, якими Матильда допікала відданого, але надзвичайно розсудливого й обмеженого добрягу Фуке?
Той і сам не знав, що, власне, його дратує у цій відданості Матильди. Адже ж і вія теж був готовий пожертвувати всім своїм майном і піти на яку завгодно небезпеку, аби врятувати Жюльєна. Його приголомшувала неймовірна кількість золота, яке розкидала Матильда. Спочатку ці величезні суми викликали повагу в Фуке, бо він ставився до грошей з благоговінням провінціала.
Нарешті він помітив, що плани мадемуазель де Ла-Моль дуже часто змінюються, і тоді з великим полегшенням знайшов осудливе слівце, що визначало цю обтяжливу для нього вдачу: вона була неврівноважена. Від цього епітета до репутації навіженої — найгіршої анафеми в провінції — лиш один крок.
«Як дивно, — сказав собі якось Жюльєн, щойно Матильда вийшла з його камери, — що така палка до мене пристрасть лишає мене зовсім байдужим! А лише два місяці тому я тебе обожнював! Правда, я читав, що наближення смерті робить байдужим до всього, але жахливо почувати себе невдячним і не мати сили змінитися. Виходить, я егоїст?» І він жорстоко докоряв собі за це.
Честолюбство вмерло в його серці, і з праху його з'явилось нове почуття — він називав його каяттям у тому, що він замахнувся на життя пані де Реналь.
А насправді Жульєн був безтямно закоханий у неї. Він віднаходив незвичайне щастя, коли, зоставшись сам і не боячись, що хто-небудь порушить його спокій, міг вільно віддатись спогадам про колишні щасливі дні у Вержі або у Вер'єрі. Найдрібніші події тієї пори, яка так швидко промайнула, були для нього повиті свіжістю й невимовним зачаруванням. Ніколи не згадував він про свої паризькі успіхи, — йому було нудно думати про них.
Цей душевний стан, який дедалі дужче опановував Жюльєном, був до певної міри розгаданий ревнивою Матильдою. Вона прекрасно помічала, що їй доводиться боротись з прагненням Жюльєна до самотності. Іноді вона з жахом вимовляла ім'я пані де Реналь і бачила, як здригався Жульєн. Віднині її пристрасть була безмежною, безмірною.
«Якщо він помре, я помру слідом за ним, — щиро вирішила Матильда. — Що сказали б у паризьких салонах, якби побачили, як дівчина мого стану кохає до такої міри юнака, засудженого на смерть? Щоб зустріти таке почуття, треба повернутись до героїчних часів: таким коханням трепетали серця у вік Карла IX чи Генріха III».
У хвилини найпалкішого любовного захвату, притискаючи до серця голову Жюльєна, вона казала собі з жахом; «Як?! Ця чарівна голова буде відтята! Ну що ж, — додавала вона в запалі героїзму, в якому було навіть щось захоплююче, — не мине й доби, як мої вуста, що торкаються цих прекрасних кучерів, теж захолонуть навіки».
Спогади про ці пориви героїзму й несамовитої пристрасті тримали її немов у полоні. Думка про самогубство, така принадна сама собою, але доти чужа їй, проникла в її горду душу ї тепер всевладно запанувала в ній. «Ні, кров моїх предків не охолола в моїх жилах», — з гордістю думала Матильда.
— В мене до вас в велике прохання, — сказав їй коханець одного разу, — віддайте вашу дитину у Вер'єр годувальниці, а пані де Реналь наглядатиме за нею.
— Як це жорстоко, те, що ви кажете, — і Матильда пополотніла.
— Так, правда, і я благаю тебе, пробач мені! — вигукнув Жюльєн, опам'ятавшись, і стиснув її в обіймах.
Але осушивши її сльози, він знов повернувся до своєї думки, однак тепер висловив її більш обачно. Він надав розмові журливо філософського характеру. Говорив про майбутнє, яке незабаром мало назавжди обірватись для нього.
— Треба визнати, моя люба, що кохання — це не більш, ніж випадковість, але така випадковість можлива лише для високих душ. Смерть мого сина була б щастям для честі вашої сім'ї, і всі ваші слуги це добре зрозуміють. Цій дитині горя і неслави судилося бути занедбаною. Сподіваюся, що через деякий час, — я не визначаю його наперед, але маю мужність передбачити, що так буде, ви виконаєте мою останню волю і одружитесь з паном маркізом де Круазнуа.
— Як? Я — знеславлена?
— Неслава не зможе заплямувати такого імені, як ваше. Ви будете вдовою, вдовою безумця — от і все. Я навіть скажу більше: мій злочин, вчинений не задля грошей, не буде вважатися ганебним. Можливо, на той час який-небудь законодавець філософ доможеться, всупереч забобонам сучасників, скасування смертної кари. І ось тоді чийсь дружній голос скаже принагідно: «А пам’ятаєте, перший чоловік мадемуазель де Ла-Моль був хоч і навіженим, але не злочинцем, не негідником. Безглуздям було відтяти йому голову…» Пам'ять про мене не буде ганебною; принаймні через деякий час… Ваше становище у вищому світі, ваше багатство і, дозвольте вже мені сказати це, ваш незвичайний розум, дадуть змогу панові де Круазнуа, коли він стане вашим чоловіком, грати роль, якої він ніколи не домігся б сам. В нього є тільки знатність і хоробрість, а ці якості, яких було цілком достатньо в тисяча сімсот двадцять дев'ятому році, щоб мати славу людини достойної в усіх відношеннях, тепер, через століття, вважаються анахронізмом і не дають людям ні чого, крім претензій. Для того, щоб стояти на чолі французької молоді, потрібно мати за душею ще дещо.
Ви, з вашою твердою
