Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Малуша зраділа, що брат її іде поруч із князем Володимиром. Тільки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, він ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.
«Це він, мабуть, про Володимира турбується, – подумала Малуша. – Ідуть поруч, то й поїдуть разом».
Але дивилась вона на Добриню одну мить – погляд її був прикутий тільки до Володимира, сина.
І єдине, що лишилось у душі в Малуші, – радісна посмішка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то він знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь – матері своїй, Малуші.
Коли княжий похід став спускатись до Дніпра, Малуша також пішла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досі зустрічала князя Святослава й сина. Дивний спокій зійшов у ці хвилини на її змучену душу.
Як уві сні, запам’ятала Малуша все, що робилось далі на березі Почайни. От похід з Гори дійшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на піску жерці.
– Князь Святослав склав жертву – чорного півня, – почула Малуша шепіт біля себе.
А потім загули ріжки й сопілі, вдарили накри, мужі новгородські з князем Володимиром сідали на лодії, лодії рушали від берега й Почайною вийшли до Дніпра. Там на них поставили вітрила, й низовий вітер гнав лодії вгору…
Малуша бачила, як князь Святослав і воєводи його сіли на коней, що давно вже були засідлані, і швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько від Малуші! Слідом за князем від Почайни пішли всі люди – хто на Подол, хто в передграддя.
Але Малуша не пішла з берега Почайни. Одна-однісінька сіла вона на високій кручі і все дивилась, дивилась, як у голубій далині мають білі вітрила на лодіях новгородців. Їй хотілось, щоб ці вітрила не зникали довго-довго.
І в мислях своїх у ці хвилини жінка в темному одязі, що сиділа на кручі над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров’я.
Але прийшов час, коли вітрила почали танути в голубій імлі. Вона бачила їх – і не бачила. Хвилину їй здавалось, що вітрила знову замаячили вдалині, але, пильніше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вітрила, а крила білих птахів, що застигають на місці і раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам – їм так легко полетіти понад Дніпром, наздогнати лодії і кружляти, кружляти з легким криком над ними, летіти й летіти за князем…
Так і зникли лодії в голубій імлі.
Не тільки лодії сховала далина в своїй імлі. Ніч ішла зі сходу, обгорнула поле за Дніпром, насунула на Почайну, прикривала поволі Подол, Гору. В сутінках цієї ночі зникла біля Дніпра також і самітна постать на білих пісках над Почайною.
Вона нарешті одірвалась поглядом від далекого обрію, де раптом усе потемніло, й розгублено, боязко поглянула навкруг.
Ніч, о, як злякалась тепер Малуша ночі, що насувала від сходу. Їй здалося, що ця ніч загрожує їй.
Вона усі літа жила в Будутині. Була б зараз там – то могла б жити й далі. Та пізно згадувати.
І Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києві, було досить, щоб піти з села. Заради цього варто було не тільки залишити Будутин. Коли б треба було віддати все життя – Малуша і його б не пошкодувала.
Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людині, щоб вона відчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому – землю, третьому – любов… Після багатьох літ, після безконечних мрій, після такого важкого й небезпечного шляху, після всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчій людині, Малуша на мить – і це справді була єдина мить! – побачила свою мрію – Святослава, побачила надію – Володимира. І це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мріяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась.
Але вічного щастя немає. Тіло Малуші ще здригалось від радісного хвилювання, серце її ще швидко билось після бажаної, але важкої зустрічі, в очах її ще стояли Святослав і Володимир, а проте вона відчула, що щастя її тепер скінчилось назавжди, навіки.
І перед Малушею виникло питання: а як же далі бути? Куди їй піти, де шукати притулку?
Іти до Давила? І смерд, і його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще ніч, ще залишиться на день, на другу ніч… Але чи рятує це Малушу? Що робити далі? Почнеться осінь, зима. І зараз шматок хліба такий дорогий для Давила, а тоді ж він буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Ні, до убогого смерда краще не йти.
Може, піти до Любеча? Адже там, напевне, ще живі батько, мати, вони приймуть її в рідну хату, дадуть шматок хліба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хліба, власними руками вона зуміє заробити і заробить його.
«Ні! – подумала Малуша. – Якщо вже я стільки літ не була там, то зараз і поготів туди пізно ходити. З чим я прийду до батька, матері, що принесу їм – сором та ганьбу? Адже, крий боже, дізнаються, що зі мною сталось, хто повірить, що я – мати князя Володимира?!»
І ще згадала Малуша про богів. Вона не могла не згадати про них. «Адже все, що є в світі, – думала вона, – підпорядковане богам. Від богів приходить людина, до богів відходить. Боги керують усім добром на землі, злі боги посилають на людей все й лихе… Це боги принесли мені щастя, вони ж і забрали його в мене».
– Боги! – вирвалося у Малуші. – Так урятуйте, урятуйте ж мене!
Але і боги на небі, і всі боги на землі мовчали, – їм не було діла до Малуші.
А хіба вона не зверталась до них раніше? О, скільки разів ще тоді, коли була Малуша на Горі, – а особливо пізніше, коли доля закинула її в Будутин, – скільки разів зверталась вона до богів, просила їх, благала.
Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурів, лісовиків, домовиків, вона просила їх допомогти, дати їй краплину щастя. І зараз маленька постать богині Рожениці була з нею.
