Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Томас Хадсон з любов'ю труснув кості й викинув даму та валета.
— А тепер ідем у заклад?
— Ви однаково маєте велику перевагу. — Гаразд. Тоді беру питвом.
Він викинув короля й туза, відчувши, як вони гордо й поважно викотились із стакана.
— Щастить вам, бісова душа.
— Ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру і що захоче Ігнасіо, — сказав Томас Хадсон. Він почав пройматися приязню до нього. — Слухайте, Ігнасіо, — мовив він. — Я ще ніколи не бачив, щоб хтось дивився на світ крізь зелені окуляри. Крізь рожеві — буває. Але крізь зелені — ні. Чи не надають вони всьому якогось трав'янистого вигляду? Так ото, наче ви на лужку? А вам ніколи не здається, ніби вас вигнали на пасовисько?
— Зелений колір найкраще заспокоює очі. Це доведено найвизначнішими окулістами.
— Ви знаєтеся з найвизначнішими окулістами? Ото, мабуть, бісове кодло.
— Я не знаю жодного з них особисто, крім свого. Але він знайомий з досягненнями інших. Він найкращий окуліст у Нью-Йорку.
— А мені потрібен найкращий у Лондоні.
— Я знаю найкращого окуліста в Лондоні. Але найкращий з найкращих — у Нью-Йорку. І я охоче порекомендую йому вас.
— Давайте розіграємо ще по одній.
— Гаразд. Вам кидати.
Томас Хадсон узяв стакан і відчув солідну, надійну вагу великих костей «Флорідіти». Він лише злегка поворушив їх, щоб не сполохати їхньої доброти й щедрості, і викинув трьох королів та даму.
— Три королі за раз. Це clásico[106].
— Ви таки негідник, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо і викинув туза, двох дам і двох валетів.
— Ще один подвійний заморожений дайкірі без крихти цукру і що зволить дон Ігнасіо, — мовив Томас Хадсон до Педріко.
Педріко видав свою усмішку і замовлений коктейль. Він поставив перед Томасом Хадсоном міксер, де на дні залишилась принаймні ще одна порція дайкірі.
— Я міг би цілий день отак вас обігрувати, — мовив Томас Хадсон до Ігнасіо.
— Жахлива річ, але боюся, що таки можете.
— Кості мене люблять.
— Добре, що хоч щось вас любить.
Томас Хадсон відчув, як йому наче голкою дряпонули по черепу, що за останній місяць траплялося з ним уже не раз.
— Як це розуміти, Ігнасіо? — дуже чемно запитав він.
— А так, що мені аж ніяк не випадає вас любити після того, як ви геть вичистили мої кишені.
— А-а, — мовив Томас Хадсон. — Ну, тоді за ваше здоров'я.
— У труні б мені вас бачити, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.
Томас Хадсон відчув, як по черепу знов шкрябонула та голка. Він простяг ліву руку до стойки й нишком, так щоб не помітив Ігнасіо Натера Ревельйо, тричі легенько постукав по ній зі споду пучками пальців.
— Дуже мило таке від вас чути, — сказав він. — Хочете, розіграємо ще по одній?
— Ні, — відказав той. — Я й так програв вам забагато грошей, як на один день.
— Ви не програли ніяких грошей. Тільки питво.
— Я маю звичай платити за нього.
— Ігнасіо, — мовив Томас Хадсон. — Це вже втретє сьогодні ви говорите такі речі, які починають мене дратувати.
— Та я й сам роздратований. Нехай би з вами хтось так брутально повівся, як той ваш клятий посол зі мною.
— Кажу вам, я не хочу про це чути.
— Ось ви який. А кажете, я вас дратую. Слухайте, Томасе. Ми ж з вами добрі друзі. Я вже багато років знаю вас і вашого Тома. До речі, як він там?
— Він загинув.
— Пробачте, я не знав.
— Нема за що, — сказав Томас Хадсон. — Випиймо, я вас частую.
— Пробачте, будь ласка. Мені страшенно жаль. Як це сталося?
— Я ще не знаю, — відповів Томас Хадсон. — Коли дізнаюся, скажу вам.
— А де?
— І цього не знаю. Знаю тільки, де він останнім часом літав, і більше нічого.
— А в Лондоні він був, когось із наших друзів бачив?
— Та звісно. Був кілька разів, і щоразу приїздив до Уайта, і зустрічався там з іншими.
— Ну що ж, хоч якась втіха.
— Що?
— Я кажу, приємно, що він бачився з нашими друзями.
— Авжеж. Я певен, що йому там було добре. Йому завжди й скрізь було добре.
— Вип'ємо за нього?
— Ні, під три чорти, — сказав Томас Хадсон. Він відчував, як усе те знов накочує на нього; все, про що він не дозволяв собі думати; все те горе, яке він відганяв від себе, від якого відгороджувався й навіть жодного разу не подумав про нього ні в морі, ні цього ранку. — Не треба.
— А я вважаю, що треба, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — Вважаю, що це надзвичайно доречно і саме це треба зробити. Але платити маю я.
— Ну гаразд. Випиймо за нього.
— В якому він був чині?
— Капітан.
— Міг би скоро стати командиром загону чи принаймні ескадрильї.
— Облишмо чини.
— Як вам завгодно, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — За мого славного друга й вашого сина Тома Хадсона. Dulce es morire pro patria[107].
— В свиняче гузно, — мовив Томас Хадсон.
— Що таке? Моя латинь не досить добра?
— Звідки мені знати, Ігнасіо.
— Ви ж знали латинь блискуче. Мені розповідали ті, хто з вами вчився.
— Моя латинь ні к бісу, — сказав Томас Хадсон. — Так само, як моя грецька й моя англійська, і як моя голова, і як моє серце. Єдина мова, якою я ще здатен говорити, це заморожений дайкірі. Tú hablas по-замороженому-дайкірі, tú?[108]
— Здається, ми могли б виявити до Тома трохи більше поваги.
— Том і сам любив пожартувати.
— А таки любив. Такого тонкого й розвиненого почуття гумору я ні в кого більше не бачив. А який був гожий із себе, які прекрасні мав манери. І спортсмен був чудовий. Просто-таки найвищого класу.
— Це правда. Диск метав на сто сорок два фути. Однаково добре грав і в нападі, і в захисті. І в теніс грав непогано, і птахів бив на льоту класно, і рибу ловив на блешню.
— Так, спортсмен він був неабиякий. Як на мене, то чи не найкращий з усіх, кого я знав.
— От тільки єдине з ним негаразд.
— Що саме?
— Те, що його вже немає на світі.
— Ну, не впадайте в розпач, Томмі. Згадуйте Тома таким, яким він був. Веселим, променистим, багатонадійним. Немає сенсу впадати в розпач.
— Аніякісінького, — сказав Томас Хадсон. — Отож не впадаймо в розпач.
— Я радий, що ви згодні зі мною. Дуже приємно було поговорити про нього. І страшенно тяжко почути цю сумну новину. Але я певен, що ви здолаєте своє горе так само мужньо, як і я, хоч вам,