Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

— Це був би, як на мене, непрощенний гріх, — відповів Дік. — Тоді нечесна гра була б з її боку. Я не розумію, яка в цьому справедливість і яке задоволення — утримувати біля себе кохану жінку хоч на мить довше, ніж вона того хоче. Лео сказав щиру правду. Може, п’яному шевцеві щастить кулаками завоювати й підживляти любов своєї тупої самиці. Але чоловіки з вищою натурою, бодай з проблиском розуму й духовності не можуть здіймати руки на любов. Я зробив би, як каже Лео: полегшив би жінці все і був би дуже делікатний з нею.

— Що ж тоді вийде з вашого інституту моногамії, яким так вихваляється західна цивілізація? — спитав Дар Гаяль.

— То ви обстоюєте вільне кохання? — докинув і Генкок.

— Я можу відповісти тільки банальною істиною: не вільного кохання не буває. Тільки пам’ятайте, що ми дивимося з погляду вищих натур. Оце й вам відповідь, Дар Гаялю. Величезну більшість людей треба прив’язувати до ладу й до праці інститутом моногамії чи ще якою твердою, непорушною формою сім’ї. Бо ці люди не годяться для волі в коханні чи в шлюбі. Для них свобода кохання означала б просто розпусту. Тільки ті нації змогли розквітнути й витривати віки, де релігія й держава тримали людські інстинкти в рамках послуху та ладу.

— То виходить, що ви ваші власні шлюбні закони визнаєте тільки для інших, але не для себе? — запитав Дар Гаяль.

— Я визнаю їх для всіх. Діти, родина, кар’єра, суспільство, держава — все це робить шлюб, законний шлюб, доконечним. Але з тої самої причини я визнаю і розлучення. Всі люди, чоловіки й жінки, здатні покохати не один раз у житті. Давнє кохання може вмерти, а нове — народитись. Над коханням держава має не більше влади, ніж самі чоловіки чи жінки. Хто закохався, той закохався, й квит, більше він нічого не знає — тільки трепет, захват, зітхання, пісню в серці. Але над розпустою держава може мати владу.

— Ви обстоюєте якесь аж надто складне вільне кохання, — скептично зауважив Генкок.

— Правда. Бо й людина, що живе в суспільстві,— це істота аж надто складна.

— Але ж є такі чоловіки, такі коханці, що не можуть пережити втрати коханої,— вихопився Лео, здивувавши всіх. — Вони б умерли, якби вмерла вона… а тим наче — якби вона покохала іншого.

— Ну що ж, нехай вони й умирають, як умирали завжди, — відмовив Дік похмуро. — винуватити за їхню смерть нема кого. Нас так створено, що серця наші часом збочують.

— Моє серце ніколи не збочить! — гордо заявив Лео, і гадки не мавши, що його таємниця відома всім. — Я знаю, що не зміг би покохати вдруге.

— Вірю, синку, — підтримав його Теренс. — Твоїми устами промовляють усі вірні закохаиці. Найвища радість кохання саме в його неподільності. Як це сказав Шеллі… чи то пак Кітс?..[121] «Вся — диво і захват шалений». Плюгавець то, а не коханець, хто здатен хоч на мить подумати, що на світі знайдеться ще жінка, хоч на тисячну частку така чарівна, принадна, розкішна, чудовна, як його кохана, і що він коли зможе полюбити іншу.

Вже як вони виходили з їдальні, Дік, не уриваючи розмови з Дар Гаялем, думав сам собі: поцілує його Пола на добраніч чи потихеньку втече від фортеп’яно спати? І Пола, розмовляючи з Лео про його останнього сонета, що він показав їй, теж думала: чи зможе вона поцілувати Діка? Їй раптом, хтозна-чому, страшенно захотілося де зробити.

РОЗДІЛ XXIІІ

Після вечері, у великій вітальні, говорили небагато. Пола сіла за фортеп’яно, і Теренс, заслухавшись її співу, урвав посередині довгу тираду про кохання, нечутно перейшов залу й простягся на ведмежій шкурі поруч Лео. Дар Гаяль з Генкоком теж облишили суперечку і посідали нарізно в глибокі крісла. Грейм, що перебігав очима свіжий журнал, начебто зацікавився найменше, проте Дік завважив, що й він раптом кинув перегортати сторінки. І сам Дік, звісно, вловив нові нотки в Полиному голосі й замислився, що це за знак.

Коли вона доспівала пісню, троє мудреців посунули до неї й сказали в один голос, що нарешті вона забула прикидатись і заспівала так, як вони сподівалися від неї весь час. Лео лежав нерухомо й безмовно, зіпершись підборіддям на руки, з якимсь екстатичним виразом на обличчі.

— Та це все через наші балачки про кохання, — засміялася Пола. — Це ті прегарні думки, що Лео й Теренс… і Дік укинули мені в голову.

Теренс труснув довгою, вже сивуватою чуприною.

— Ви хотіли сказати — в серце, — поправив він. — Бо сьогодні ваш спів лився з серця, вашим голосом співала сама любов. Уперше, пані моя, почув я сьогодні повну його силу. І не кажіть мені більше, що ваш голос слабенький. Ні, він сильний, у ньому така міць, як у морській линві, грубій золотій линві, що нею швартують кораблі аргонавтів у гаванях Щасливих островів.

— А за це я зараз проспіваю вам «Славу», — відповіла вона, — щоб відсвяткувати звитягу над драконами, що її довершили святий Лео, святий Теренцій… ну і, звичайно, святий Річард.

Дік не пропустив з тієї розмови ні слова, але сам уникнув її — відійшов до вробленого в стіну буфета і налів собі шотландського віскі з содовою.

Поки Пола співала «Славу», він сидів на одному з диванів, смоктав віскі, а спогад пік його. Колись Пола вже співала так: у Парижі, під час його недовгого женихання, і потім, на шхуні «Все покинь», коли вони справляли свій медовий місяць.

Трохи згодом він підкликав до себе Грейма, мовчки показавши йому порожню скляику, і налив йому й собі. А коли Грейм допив віскі, попросив Полу, щоб вона з Греймом заспівала «Циганський шлях».

Та Пола похитала головою і почала «Зілля забуття».

— Ні, це не жінка, це страховище! — вигукнув Лео, коли вона доспівала. — А він справжній вірний коханець. Вона розбила йому серце, та він не розлюбив її. І не може покохати вдруге, бо не годен забути її.

— Ану, Червона Хмаро, «Пісню жолудя», — усміхнувшись чоловікові, сказала Пола. — Постав склянку й будь гарним хлопчиком, саджай жолуді.

Дік нехотя звівся з дивана, труснув свавільно головою, немов кінь гривою, і важко затупав ногами, зображуючи Горянина.

— Зараз я покажу Лео, що він у маєтку не єдиний поет і лицар кохання. Послухайте Горянинову пісню: вона «вся — диво і захват шалений», Теренсе, і навіть більше. Горянин