Знедолені - Віктор Гюго

— Тс! — шикнув Чепурунчик. — Не так голосно.

І він потяг Гавроша далі від освітлених крамниць.

Двоє малих бездумно пішли за ними, тримаючись за руки.

Коли опинилися в якомусь темному підворітті, що захищало їх від цікавих поглядів та дощу, Чепурунчик сказав:

— Ти знаєш, куди я йду?

— У монастир Святої Шибениці! — висловив припущення Гаврош.

— Базікало! Я маю зустрітися з Інтелігентом.

— А я гадав, він у ящику.

— Він вибрався з ящика, — пояснив Чепурунчик.

І розповів Гаврошеві, що вранці того самого дня Інтелігент, якого перевели до в’язниці Консьєржері, зумів утекти, звернувши ліворуч, замість іти праворуч — до кабінету слідчого.

Гаврош, слухаючи, взявся за ціпок, якого Чепурунчик тримав у руці. Він потяг за головку, і блиснуло лезо кинджала.

— Он що! — сказав хлопець, засовуючи кинджал назад. — Ти взяв із собою охоронця, перевдягненого в цивільне.

Чепурунчик підморгнув.

— Чорт забирай! — сказав Гаврош. — Невже ти збираєшся зчепитися з фараонами?

— Хто знає, — відповів Чепурунчик із награною байдужістю. — Ніколи не завадить мати при собі перо.

Несподівано він змінив тему розмови й вигукнув:

— До речі!

— Що таке?

— Недавно зі мною відбулася історія. Ти тільки уяви собі. Зустрічаю я одного буржуа. Він дарує мені проповідь і гаманець. Я кладу гаманця до кишені. Через хвилину мацаю кишеню — гаманця там нема.

— Зате тобі лишилася проповідь, — зауважив Гаврош.

— А куди ти, до речі, йдеш? — спитав Чепурунчик

– Іду вкладати оцих дітлахів, — сказав Гаврош.

— Де вкладати?

— У себе вдома.

— То ти маєш квартиру?

— Авжеж, маю.

– І де вона?

— У слоні, — відповів Гаврош.

— У слоні! — не втримався від вигуку Чепурунчик, якого не так легко було здивувати.

— Та вже ж у слоні! — відрубав Гаврош. — А шке?

Думаю, читач збагнув відразу: «шке» означало «що таке».

Глибокодумна відповідь малого, здається, переконала Чепурунчика, і він сповнився більшої поваги до Гаврошевої квартири.

— Значить, у слоні, — сказав він. — І добре там?

— Дуже добре, — відповів Гаврош. — Повний комфорт. І не дме, як ото під мостами.

— А як ти туди забираєшся?

— Знаю як.

— То там є отвір? — допитувався Чепурунчик.

— Звісно, є. Між передніми ногами. Фараони про це не знають.

– І ти вилазиш угору. Так, розумію.

— Простий фокус. Раз, два — і мене нема. — Помовчавши, Гаврош додав: — А для цих малих у мене знайдеться драбина.

Чепурунчик засміявся.

— Де, в біса, ти підчепив цих пуцьвірінків?

— А мені їх подарував один перукар, — пояснив Гаврош.

Тим часом Чепурунчик замислився.

— Ти надто легко мене впізнав, — пробурмотів він. Витягши з кишені дві якихось штучки — звичайні трубочки від пір’їн, обмотані ватою, — він устромив їх собі в ніздрі. Ніс відразу змінився.

— Це тобі до лиця, — сказав Гаврош. — Ти став не такий бридкий. Так і ходи з пір’їнами в носі.

Чепурунчик був вродливий юнак, але Гаврош любив пожартувати.

— Без сміху, — мовив Чепурунчик. — Як я тобі здаюся?

Його голос теж звучав зовсім інакше. За одну мить Чепурунчик став невпізнанний.

— О, покажи нам Полішинеля! — вигукнув Гаврош.

Двоє малих, які досі нічого не слухали, надто заклопотані колупанням у носі, почувши про Полішинеля, підійшли ближче і в радісному захваті втупились у Чепурунчика.

А в того на обличчі раптом промайнув вираз тривоги. Він поклав руку на плече Гавроша і сказав, карбуючи кожне слово:

— Слухай, хлопче, якби дійшло до діла і ти дістав мені десять су, я знав би, куди їх подіти.

Ця дивна фраза справила на малого надзвичайне враження. Він жваво обернувся й побачив за кілька кроків поліцая — той стояв до них спиною. Гаврош швидко потис Чепурунчикові руку і сказав:

— Ну, бувай, я пішов зі своїми хлоп’ятами до слона. Якщо знадоблюся тобі вночі, ти знаєш, де мене шукати. Я живу на антресолях. Швейцара там нема. Спитаєш пана Гавроша.

— Гаразд, — сказав Чепурунчик.

І вони розлучилися. Чепурунчик пішов у напрямку Гревської площі, а Гаврош — до площі Бастилії.[63] П’ятирічний малий, тримаючись за руку брата, якого тягнув Гаврош, кілька разів повертав назад голову, щоб подивитись на «Полішинеля».

Туманна фраза, якою Чепурунчик попередив Гавроша про появу поліцая, мала в собі один секрет: склад «ді», повторений кілька разів у різних словах, означав: «Стережися, не можна говорити відверто».

Ще років двадцять тому в південно-східному кутку площі Бастилії височів чудернацький монумент — втілення задуму «члена Французької академії, головнокомандувача єгипетської армії», тоді ще тільки генерала Бонапарта.

Власне, то був не сам монумент, а його макет, якому так і судилося залишитися тільки начерком грандіозної наполеонівської ідеї. То був слон заввишки в сорок футів, зроблений із дощок і каменю, з величезною баштою на спині, колись пофарбований у зелений колір, але тепер почорнілий від давності та дощів. У цьому пустельному й відкритому кутку площі лоб велетня, його хобот, бивні, башта, його масивний тулуб, ноги, схожі на колони, вимальовувались у темряві на тлі зоряного неба страхітливим, фантастичним силуетом. Невідомо, що мав означати цей пам’ятник. То був якийсь символ народної сили. Наче грандіозний видимий привид, височів він поряд із невидимою примарою Бастилії.

Іноземці рідко оглядали цю споруду, перехожі не звертали на неї уваги. Слон помалу руйнувався, і шматки тиньку, відпадаючи на його боках, залишали після себе огидні рани. «Отці міста» забули про нього ще з 1814 року. Так і стояв він у своєму кутку — сумовитий, хворий, облуплений, оточений напівзогнилим парканом; на його череві зміїлися тріщини, з хвоста стриміла планка від каркаса, між ногами буйно росли бур’яни.

Проте вночі, як ми вже згадували, ця споруда справляла зовсім інше враження. Тільки-но починало смеркати, як старий слон цілком змінювався: величний і грізний, бовванів він посеред моторошної незворушності нічного мороку.

Саме в цей куток площі, ледь освітлений відблиском далекого вуличного ліхтаря, і привів Гаврош хлопчиків.

Відчуваючи, що малі можуть злякатися велетня, він сказав:

— Дітлашня, не бійтеся!

Потім проліз між дошками паркану, який обгороджував слона, і допоміг малим протиснутися в щілину. Дітлахи мовчки підкорялися Гаврошеві, довірившись цьому обшарпаному посланцеві провидіння, що дав їм хліба й обіцяв притулок на ніч.

Під парканом лежала драбина, якою вдень користувалися робітники із сусіднього дров’яного складу. Гаврош підняв її з несподіваною для його віку силою і приставив до передньої ноги слона. Біля верхнього кінця драбини у череві велетня чорнів отвір.

Гаврош показав своїм гостям на драбину й отвір і звелів:

— Лізьте вгору і заходьте.

Діти злякано перезирнулися.

— Не бійтеся, малі! — вигукнув Гаврош. — Дивіться-но!

Він обхопив руками шкарубку ногу слона і, не користуючись драбиною, швидко поліз