Знедолені - Віктор Гюго
— Тільки холоду напустили! — сердито кинув він.
Дітлахи пішли плачучи. Тим часом насунула хмара, і замжичив дощ.
Гаврош наздогнав малюків.
— Що з вами сталося, дрібнота?
— Ми не знаємо, де нам спати, — сказав старший.
— Ото й усе? — перепитав Гаврош. — Подумаєш, велике діло! Хіба через це плачуть? Ну й дурненькі!
І тим самим тоном насмішкуватої вищості наказав:
— Ходіть за мною, малеча!
— Гаразд, добродію, — відповів старший.
І двоє малих рушили за Гаврошем, як рушили б за єпископом. Вони перестали плакати.
Гаврош повів їх по вулиці Сент-Антуан до площі Бастилії.
На ходу він обернувся й кинув обурений погляд на перукарню.
— Не людина, а вобла бездушна, — пробурчав він. — Мабуть, якийсь англійчик.
Вулична дівка, побачивши, як вони йдуть вервечкою, з Гаврошем на чолі, пронизливо засміялась. У тому сміху чулась явна зневага до товариства.
— Добривечір, мамзель Для-Всіх, — привітав її Гаврош.
Але через хвилину знову згадав про перукаря й сказав:
— Я помилився: то не вобла, а гримуча змія. Ось я знайду слюсаря, щоб приклепав йому торохтілку на хвіст.
Перукар пробудив у Гавроші войовничий настрій. Перестрибуючи через рівчак, він запитав у бородатої воротарки, яка стояла, спираючись на мітлу:
— Пані, ви щодня виїжджаєте на своєму коні?
І тут-таки забризкав багнюкою начищені чоботи перехожого.
— Шибеник! — люто вигукнув той.
Гаврош вистромив носа зі своєї хустки.
— Ви на кого скаржитеся, добродію?
— На тебе!
— Контору зачинено, — відповів Гаврош. — Сьогодні я вже скарг не приймаю.
Пройшовши трохи далі, він помітив під якимись ворітьми жебрачку років тринадцяти-чотирнадцяти. Дитяча спідничина стала на дівчинку вже коротка, і вона тремтіла від холоду з голими коліньми. Так воно й буває, коли ти ростеш. Спідниця робиться закоротка саме тоді, коли голизна стає непристойною.
— Бідолашна! — сказав Гаврош. — У неї ж і штанців нема. На, бери.
І накинув на худі й посинілі плечі жебрачки свою чудову вовняну хустку.
Дівчинка подивилась на нього здивовано й мовчки прийняла хустку. Дійшовши до краю вбогості, людина вже не плаче від горя й не дякує за добро.
— Бр-р-р! — вигукнув Гаврош, тремтячи дужче, ніж святий Мартін, який принаймні лишив собі половину плаща.[62]
На це «бр-р-р!» дощ відразу посилився. Небо часто карає людей за добрі вчинки.
— Отакої! — обурився Гаврош. — Що це означає? Знову дощ? Господи Боже, якщо так триватиме, я відмовлюся платити тобі за воду.
І рушив далі.
— Ет, пусте, — пробурчав хлопець, глянувши на жебрачку, яка щулилася під його хусткою. — Зате в неї тепер тепла шкура.
І задерши голову, крикнув хмарі:
— Ага, одурили тебе!
Двоє малих плентали слідом.
Коли проминали одну з вітрин, забрану залізними ґратами, що вказували на пекарню, Гаврош обернувся до малюків:
— Послухайте, дрібнота, а ви вечеряли?
— Ми зранку нічого не їли, добродію, — відповів старший.
— То у вас нема ні батька, ні матері?
— Пробачте, добродію, у нас є і тато, і мама, але ми не знаємо, де їх шукати.
– Іноді це краще, ніж знати, — відповів Гаврош, який був мислителем.
— Ми вже йдемо години зо дві, — провадив старший. — Ми шукали чогось їстівного на тротуарі, але нічого не знайшли.
— Ну, звісно, — сказав Гаврош. — Собаки підбирають усе.
І, помовчавши, провадив:
— Отже, ми згубили своїх предків. І ми не знаємо, куди нам іти. Так не годиться, хлоп’ята. Ви вже великі, і губитися вам не слід. Ага! Треба ж чогось покласти на зуб.
А втім, він їм не ставив запитань. Не мати домівки — що може бути природнішого?
Старший із хлопчаків, що вже майже заспокоївся, вигукнув:
— Сміх та й годі! Мама ж обіцяла повести нас у Вербну неділю по свячену вербу!
— На неславу і ганьбу… — відповів Гаврош.
— Мама у нас пані, — вів далі старший.
— Пані на фонтані… — підхопив Гаврош.
Тим часом він зупинився і вже кілька хвилин нишпорив у всіх складках свого лахміття.
Нарешті підвів голову з переможним виглядом.
— Спокійно, дітлашня! Вистачить на вечерю всім.
І дістав з якоїсь кишені одне су.
Не давши малим часу здивуватись, він заштовхнув їх до пекаревої крамнички і кинув свою монетку на прилавок, вигукнувши:
— Продавець, на п’ять сантимів хліба!
Продавець — а водночас і хазяїн крамнички — узяв хлібину й ніж.
— На три порції, продавець! — звелів Гаврош і з гідністю додав: — Нас троє.
А побачивши, що пекар, уважно оглянувши товариство, узяв питльований хліб, Гаврош засунув палець у носа і з таким величним виглядом, наче пригостився дрібкою тютюну з королівської табакерки, обурено кинув:
— Цешке?
Тим із читачів, які думають, ніби Гаврош застосував іноземне слово або вдався до одного з викриків, якими дикуни з нудьги перегукуються через річку, пояснимо, що то звичайне собі скорочення від: «Це що таке?» Пекар чудово зрозумів Гавроша й відповів:
— Як що таке? Це дуже добрий хліб другого сорту.
— Ви хочете сказати — поганющий чорний хліб! — презирливо кинув Гаврош. — Білого хліба, продавець. Я частую.
Пекар не втримався від усмішки і, нарізаючи білий хліб, поглянув на компанію співчутливим поглядом, що обурив Гавроша.
— Гей, пекарчук! Ви чого нас обмірюєте? — запитав хлопець.
Якби всіх трьох поставити одне на одного, то не було б і саженя.
Коли хліб було нарізано, і пекар укинув монету до каси, Гаврош сказав, звертаючись до малих:
— Наминайте.
Хлоп’яки подивились на нього, не розуміючи.
— Таж вони малі і ще цього не розуміють! — засміявся Гаврош і пояснив: — Їжте.
І подав кожному по шматку хліба.
— Заряди це собі в дуло, — підбадьорливо сказав він старшому, якому виділив найбільший кусень.
Собі Гаврош узяв найменший шматок.
Усі троє добряче зголодніли. Завзято уминаючи хліб, вони товклися в крамниці, і пекар, якому було заплачено, тепер уже позирав на них скоса.
— Ходімо на вулицю, — сказав Гаврош.
І вони знову рушили в напрямку площі Бастилії.
Хлопці вже доїдали хліб і дійшли до рогу похмурої Балетної вулиці, у глибині якої виднілася низенька, зловісна хвіртка в’язниці Форс, коли хтось раптом сказав:
— Це ти, Гавроше?
— А, привіт, Чепурунчику! — відгукнувся хлопець. Він відразу впізнав юного бандита, хоч той був перевдягнений, та ще й у темних окулярах.
— Ну й артист! — провадив Гаврош. — Шкура в тебе кольору лляної
