Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Отже, йому доведеться перескладати?
— В Ізраїлі. Ми їдемо завтра.
Куля вилетіла. Мене аж труснуло. Скільки часу потрібно, щоб тебе зачепило? Чому я ще не вмер?
— Дідько, Камілло! Чому ти не залишаєшся?
— Я не можу, Мішелю.
— Твій батько сказав, що якби ти схотіла, то змогла б жити в дядька в Монтреї.
— Це він таке тобі наговорив?
— Присягаюся!
— Мій дядько мешкає в кібуці поруч йорданського кордону.
— Він узяв мене на кпини?
— Як тобі бісквіти моєї мами?
Я повалився на лавочку.
— Тобі не слід було приходити, Камілло. Треба було облишити мене тут бігати.
Вона сіла поруч. Узяла мене за руку. І так дивно на мене дивилась…
— Мішелю, я тебе кохаю. Лише тебе. Думаю про тебе день і ніч. Щомиті. Це нестерпно. Я так більше не можу. Хочу жити з тобою, залишатися поруч, ніколи більше тебе не полишати.
— Я також.
— Я така близька до тебе, розумієш?
— Чому ти не подала бодай знак за ці два тижні? Мені було зле.
— Я писала тобі по два листи на день.
— Я нічого не отримав.
— Я їх не надсилала.
— Чому ж повернулась?
— Це сильніше за мене.
— Камілло, не їдь. Ми щось вигадаємо.
— Я не можу, Мішелю. Мені шістнадцять. Я мушу слідувати за батьками. Я не можу так із ними. У мене зв’язані руки.
— Я готовий поїхати з тобою.
— Це неможливо. Наші батьки будуть проти.
— Тоді поїхали удвох. Неважливо куди. Ти вже пропонувала. Пригадуєш? Я знаю, куди нам можна втекти. Нас ніхто не знайде.
— Мішелю, слухай. Ти мене кохаєш?
— Як ти можеш таке питати? Сумніваєшся?
— Ти на мене чекатимеш, і я на тебе чекатиму.
— Скільки часу це триватиме?
— Я не знаю. Довго. Це буде випробування, і ми мусимо його здолати.
— То будуть тортури.
— Якщо все вийде, ми станемо сильніші. Більше ніщо не зможе нас розлучити. Ми все життя будемо разом. І взагалі, це не край світу. Може, вдасться бачитися на канікулах. Згоден?
— У мене є вибір?
— Клянуся, я чекатиму.
— Я також. Я чекатиму на тебе.
Вона всміхнулась, узяла сумку з-під ніг і вийняла книжку, простягнула мені.
— Віддаю її тобі.
Це був її примірник «Ранку магів», підписаний Берж’є і Повелем.
— Це мій найцінніший скарб. Читатимеш її та думатимеш про мене.
— Обіцяю тобі. Я ніколи з нею не розлучуся. А мені нема чого тобі подарувати.
— Не страшно. Писатимеш мені?
— Щодня. Стривай.
Я дістав гаманець. Там був аркуш паперу, складений увосьмеро. Я віддав його їй. Вона бережно розгорнула й побачила свій фоторобот.
— Я знала, що ти його не порвав.
— Він не зовсім схожий.
— Мені дуже подобається.
Ми так і сиділи мовчки. Хотілося, щоб ця мить тривала вічно. Підвелися. У неї почервоніли очі. Я обійняв її та притис до себе. Як тільки міг. Вона подарувала мені довгий поцілунок. З голови до ніг по мені пробіглися мурашки. Я заплющив очі. Коли розплющив, вона вже пішла. Періщила злива.
22
Мадлен Маркюзо повернулася вже в понеділок. Вона не зносила Овернь. Позаяк її діти облишили ресторанну справу, а «Бальто» був завеликою установою для самотньої жінки, вона вирішила продати його синові одного зі своїх кузенів. Торговець пивом допоміг їм підготувати всі папери й бухгалтерію. Вона представила нам Патріка Бонне. Він був молодий, навряд за тридцять. Віднині патрон він. Сповнений нових ідей: розширити терасу, розвинути вечірню ресторацію, підвищити комфортабельність. Планував, що замінить пінболи, але кікер не чіпатиме. Не зашкодить трохи підфарбувати стіни. Він пригостив усіх з нагоди свого приходу, і ми підняли келихи за упокій Альбера. Мадлен запевнила, що попервах йому допоможе. У жовтні вона відкриє ресторанчик у Леваллуа. Буде ближче до доньки.
Я чекав на свою чергу в кікер, коли зайшов Саша. Я тричі його навідував, щоб переконатись, чи йому чого не бракує. Його запалі щоки були вкриті двотижневою щетиною, під очима сірі кола.
— Чому ви вийшли на вулицю? З цією собачою погодою ви так ніколи не одужаєте.
— Скінчились цигарки.
— Вам це шкодить, Сашо. Треба кинути палити.
— Мішелю, це, звісно, люб’язно, але часом трохи дратує.
Він сходив за двома пачками «Голуаза». Мадлен саме готувала на кухні страву дня. Вона помітила його та підійшла. Вони обійнялись.
— Мадлен, мені шкода, що не зміг прийти раніше.
— Нічого страшного, Сашо. Маєте втомлений вигляд. Не переймайтеся.
— Хотів би висловити свої співчуття. Не передати, наскільки мене приголомшила звістка про смерть Альбера. Ви ж знаєте, як сильно я його любив.
— Він також вас дуже цінував.
— Він був справжній друг. Чудова людина. Це так несправедливо.
— Знаєте, я собі за це докоряю. Він був загладкий. Посадити його на дієту було неможливо. Мені треба було наполягти.
— Ви тут ні до чого. Він був щасливий.
Раптом позаду почулася чиясь лайка:
— Якого ти тут забув?
Ми обернулися. Ігор аж почервонів від гніву.
— Я тебе попередив: щоб ноги твоєї тут не було!
— Я прийшов до Мадлен.
— Тобі заборонено з’являтися в цьому бістро!
— Та чхав я на тебе!
Ігор на нього накинувся. Оскаженілий, зарядив йому ляпаса — того аж крутануло. Ухопив за комір та виволік назовні, на авеню Данфер-Рошро. І заходився духопелити. Ми заклякли й витріщились крізь шибку, дивилися, як він його дубасить. Саша зовсім не пручався. Не намагався затулитися. Просто впав на коліна. Ігор ухопив його за вилоги пальто й гатив по обличчю злісними ударами. З обличчя Саші сочилася кров. Він не захищався. Я кинувся на Ігоря. Схопив його зі спини за пояс. Він був більший і сильніший за мене, ще й відбивався. Я вчепився в його руки і змусив відпустити жертву. Саша впав обличчям на землю. Ігор чимдуж гамселив його ногами в бік.
— Припини! Здурів?
Мені вдалось відтягти його метри на два та тримати на відстані. Ніхто мені не допомагав. Ігор горланив, що зараз його вб’є. А мене відштовхував. Я засадив йому кулаком у живіт. З усієї дурі. Такого він не очікував. Втупив у мене ошелешений і недовірливий погляд, роззявив рота, щоб ухопити трохи повітря. Він позадкував, тримаючись за живіт. Я впав на коліна біля Саші, непритомного, зі скривавленим обличчям. Міг розчути лише уривки його голосу. Мадлен не давала Ігорю увійти до «Бальто».
— Забирайтеся від мене! — кричала вона. — Ви
