Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Якщо він на таке погодиться, то не буде більше євреєм, — втрутився Ігор.
— І ти туди ж?
— Ти звідки взявся? З Марса звалився чи як? Думаєш, хто ми? Комуністи-втікачі? Вороги народу? У цьому Клубі всі євреї!
— Тільки не я! — вигукнув Грегоріос. — Я атеїст. Колись мене хрестили православним. Я відвідую церкву на втіху дружині.
— Я не дуже релігійний, — сказав Леонід.
— Бачиш, ми дотримуємося первинного процентного співвідношення, — вів далі Ігор. — Два до десяти.
— Я не знав, що тут у нас клуб святенників!
— Не забувай, Мішелю, якщо поодинокі євреї були революціонери, то більшість революціонерів були євреї. Але всі вони про це забули. 21-го сімнадцять із двадцяти двох народних комісарів Леніна були євреї. Сталін їм це нагадав. Ми теж, урешті, забули, що це означає. Ми більше й ногою до синагоги не ступали. Ця належність не несла в собі сенсу. Ми знову стали євреями проти власної волі.
— Я не бачу зв’язку зі мною та Камілою. У тебе син — мій ровесник і набагато молодша донька, якщо я правильно пам’ятаю?
— Їй було два, коли я поїхав. Тепер їй чотирнадцять.
— Якби твоя донька чи син сказали, що хочуть побратися з католиком, тебе б це розлютило?
— Я більше ніколи не побачу дітей. Навіть не знаю, чи вони досі живі. Досить довго мені здавалося, що це мене не обходить. То був спадок вимерлого світу, який варто було знищити. Я був антирелігійний. Як по той бік, так і тут нам освіжили пам’ять. Я знав медиків, яких замордували не через те, що вони були вірні, але через єврейську кров. Я розумію батька твоєї подруги. Ти не знаєш, чого він зазнав.
— Ти не відповів на моє запитання. Щодо твоєї дочки, сьогодні це становило б проблему?
— Частково. Більшою проблемою став би син. Через дітей.
— Ти забув про свої великі принципи? Це суперечить тому, що ти завжди стверджував!
— Мабуть, я змінився чи постарів.
— Вірогідно, було б ліпше переїхати до Ізраїлю, — сказав Володимир. — Там бодай можна б було спокійно працювати.
— Я вже теж про це думав, — підхопив Ігор. — Принаймні я б зміг там працювати за покликанням.
— Я думав, що релігія — опіум для народу.
— Сіонізм — не релігія, — зауважив Томаш.
— Та ви просто зграйка… зграйка…
Слова застрягли поперек горла. Не вихопилося жодне. Вони не зводили з мене очей, здивовані такою агресією.
— Не варто нервувати, Мішелю, — сказав Леонід. — Ми собі говоримо, аби побалакати.
Мені хотілося розридатись. Тієї миті між нами щось зламалося. Я більше не був частиною цієї групи. Вони мене виключили. Я шукав бодай якоїсь підтримки, а був нагороджений зіпсованим настроєм. Як же я міг бути до того сліпим і тупим, щоби нічого не помічати? Я не пробачу цього до смерті. Я вирішив покинути цей Клуб і більше не потикати туди й носа. Той, хто вирішив, що революціонери врешті стають гнобителями чи єретиками, помилявся. Він забув, що частина перетворюється на дурнуватих святенників.
У передвечір'я іспиту на бакалавра я пішов у кіно. Здавалось, то непоганий спосіб розслабитися. Уже кілька тижнів Вернер запрошував мене на фільм століття, якщо вірити запевненням Ігоря й Леоніда, які розповідали про нього ще з тим трепетом. Вернер знайшов мені місце в залі. Глядачів було небагато. «Летять журавлі» мене шокував: його довершена гармонія ліризму й емоційності, що закручує у вихорі, але ще дужче історія — така пересічна й така людська. Я впізнав історію моїх батьків, розлучених війною, правда вони врешті возз’єдналися. Іспит був формальністю. Нас натаскали, наче тварин для сільськогосподарської виставки. Скидалося, вчителі знали теми заздалегідь. Далі почався цей марудний і невизначений період очікування результатів, коли не знаєш, хвилюватися чи радіти. Я вагався між бажанням їй подзвонити і бажанням її побачити. Найліпше буде не виказувати мого занепокоєння. Я намотував пекельні кола Люксембурзьким садом. Нелегко викинути з голови ідею фікс. У мені ще жеврів промінчик надії, що Камілла завалить іспит. Якщо вона не хоче розлучатися, вона знає, що робити. Вибір у її руках. Батьки чи я. Усе стане зрозумілим за дванадцять днів. Я зовсім як засуджений на смерть, що вже стоїть навпроти карального взводу, але ще береже якусь надію: поки все добре.
20
Я заборонив собі заходити до Клубу, але не в «Бальто», тож повернувся до друзяк у кікері та давнішніх навичок. Принаймні вони не лізли до високих високостей філософії, не зважали на Історію — до них її наче й не було, — жили сьогоденням, не плекали надії змінити цей світ, але насолоджувались ним, а їхні душі не терзали доленосні прокляття. Суботніми вечорами розмови зводилися до дівчат, неділями — до футболу, а щодня — до рок-н-ролу. Добрячий ковток кисню. Я грав із Самі, досі грізним. І діставав глибоке задоволення, ігноруючи вітання членів Клубу. Удавав, що не чув їхніх «Добрий день» чи «Як справи, Мішелю?». Вони вже забули суперечку минулого тижня. Як завжди, горланили й лаялися, за десять хвилин уже реготали й пригощали одне одного випивкою. Я досі не міг позбутися тієї досади. Мені бракувало відповідної сили. Знизувати плечима й посміхатися, наче вони не проміняли мене на незнайомця. Якщо дружба не сильніша за переконання, то вона нічого не вартує. Адже я постав би за них проти всього світу. Я не так злився на батька Камілли, як на Ігоря та його утопічні принципи. Він підійшов до кікеру. Я зосереджено втупився в гравців.
— Знайдеш час на одну партію?
— Ігорю, не бачиш, що я граю? — відповів я, не підводячи очей.
— Як хочеш, можемо про це поговорити.
— Мені не потрібна твоя допомога. Краще займися своїми дітьми!
— Оце, що ти щойно сказав, — це низько.
Він повернувся назад до дверей Клубу. Мої щоки пашіли. Я вимістив злість на супротивниках. Ми виграли з десяток партій. Облишили гру, так і залишившись непереможеними. Геть виснажені та спітнілі. Ми перемістилися за барну стійку. Дядечко Маркюзо подав нам два лимонадних пива. Самі з Жакі лаяли непевну стратегію «Стад де Реймс». Я слухав їх краєм вуха.
— А як ти це поясниш, Мішелю?
— Проблема серйозна.
— Або ж їх підкупили.
— Хто?
— Чорт його знає.
Наш сусід, будівельник, був переконаний у помилці мадридського «Реалу». Вони зачали жваву дискусію з дядечком Маркюзо, який саме готував свої знані крок-месьє. Він не погоджувався:
— Насправді «Реймси» нульові! Дістали черговий наганяй від «Расінґу».
Я залишився осторонь цього технічного поєдинку: рівень уже
