Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Джоан вийшла з «Шехерезади». Вона відчинила дверці таксі, де на неї чекав Равік.
— їдьмо, — сказала вона. — Швидше їдьмо звідси. До тебе.
— щ ось сталося?
— Нічого не сталося. Просто мені вже остогидли нічні клуби.
— Хвилиночку. — Равік підкликав рукою квітникарку, що стояла біля входу. — Матусю, — сказав він, — давайте всі ваші троянди. Скільки за них? Тільки не заправте, як за рідного батька.
— Шістдесят франків. Як для вас. Бо ви дали мені рецепт проти ревматизму.
— Допомогло?
— Ні. І не допоможе, поки я цілі ночі стовбичитиму на такому мо-крятинні.
— Ви найрозважніша пацієнтка з усіх, яких мені доводилося лікувати. — Він забрав троянди. — Ось чим я виправдаюся за те, що ти вранці прокинулась сама й пішла без сніданку, — сказав він Джоан і поклав троянди їй до ніг. — Хочеш іще чогось випити?
— Ні. їдьмо до тебе. Поклади квітки сюди на сидіння.
— їм і там добре. Квітки треба любити, але не панькатися з ними.
Вона швидко обернулася до нього.
— Ти хочеш сказати, що не треба розбещувати того, кого любиш?
— Ні. Хочу сказати, що з прекрасного не слід робити драму. А крім того, цієї хвилини краще, щоб між нами не лежали ніякі квітки.
Джоан недовірливо глянула на нього. Потім її обличчя проясніло.
— Знаєш, що я сьогодні робила? Жила. Знов жила. Дихала. Знов дихала. Була на землі. Знов була на землі. Вперше. Знов у мене з’явилися руки. І очі, й уста.
Водій обережно маневрував вузенькою вулицею поміж іншими машинами. Потім додав газу. Від поштовху Джоан мало не впала на Ра-віка. На мить він притримав її і відчув у своїх обіймах. Вона сиділа й говорила, захоплена своїм почуттям і сама собою, а йому здавалося, ніби від неї віє теплим вітром, від якого розтає тоненька крига, що намерзла за день, щезає дивний холодок самозахисту в його душі.
— Цілий день навколо мене вирувало, наче всюди били джерела, в потилицю, в груди, ніби я от-от мала зазеленіти й зацвісти… Той вир крутив мене й не відпускав… І ось тепер я тут… І ти…
Равік глянув на неї. Нахилившись уперед, вона сиділа на брудному сидінні, і в проймах чорної вечірньої сукні біліли її плечі. Вона була відверта, бездумна, не соромлячись говорила все, що відчувала, і проти неї він здався собі нікчемним і сухим.
Я робив операцію, думав він. Забув про тебе. Потім був у Люсьє-ни. Був десь у минулому. Без тебе. Тоді настав вечір, і поволі настало тепло. Я не був із тобою. Я думав про Кет Гегстрем.
— Джоан, — сказав він, кладучи долоні на її руки, якими вона впиралася в сидіння. — Ми не можемо зразу поїхати до мене. Я повинен ще раз заглянути до клініки. На кілька хвилин.
— Повинен глянути на ту жінку, яку сьогодні оперував?
— Ні, не на ту, що сьогодні. На іншу. Почекаєш мене десь кілька хвилин?
— Тобі зараз треба їхати?
— Краще зараз. Не хочу, щоб мене потім викликали.
— Я можу почекати в тебе. Ти встигнеш відвезти мене до готелю?
— Встигну.
— То їдьмо. А ти потім вернешся. Я почекаю на тебе.
— Добре.
Равік дав водієві адресу. Він відхилився назад і поклав голову на спинку сидіння. Його долоні й далі прикривали руки Джоан. Він відчував, що вона хоче щось почути від нього. Про себе й про нього. Але він не міг нічого сказати. Вона сама вже надто багато сказала, подумав він. Більше, ніж було що казати.
Таксі зупинилося.
— їдь, — мовила Джоан. — Я все сама зроблю. Я не боюся. Давай ключа.
— Ключ у портьє.
— Добре, візьму в портьє. Треба навчитися. — Вона зібрала з днища квітки. — 3 чоловіком, який залишає мене, коли я ще сплю, й повертається, коли я його не сподіваюся, треба багато чого навчитись. От я зразу й почну.
— Я тебе проведу нагору. Не треба перебирати міру. Шкода, що я мушу тебе відразу залишити.
Джоан засміялася. Вона здавадася зовсім молодою.
— Почекайте на мене хвилину, — сказав Равік водієві.
Той поволі примружив одне око.
— Можна й довше.
— Дай мені ключа, — мовила Джоан, коли вони рушили сходами нагору.
— Навіщо?
— Дай. — Вона відчинила двері й зупинилася. — Чудово, — проказала вона в темну кімнату, до якої крізь вікно заглядав повний місяць, що саме вигулькнув із-за хмар.
— Чудово? В цьому барлозі?
— Так, чудово. Все чудове.
— Може, воно ще й здається таким, поки темно. Але… — Равік сягнув рукою до вимикача.
— Не треба. Я сама. А тепер іди. Тільки не повернися аж завтра опівдні.
Вона стояла в темному отворі відчинених дверей. За її плечима й головою з вікна лилося срібне світло. Все в ній було невиразне й загадкове, все хвилювало. Манто зсунулося в неї з плечей і чорною піною постелилось біля ніг. Вона прихилилася до одвірка, і тільки на одну її руку падала смужка світла з коридора.
— Іди і повертайся, — сказала вона й зачинила двері.
Гарячка в Кет Гегстрем спала.
— Вона прокидалася? — спитав Равік у заспаної сестри.
— Так. Об одинадцятій. Хотіла вас бачити. Я передала їй усе, що ви звеліли.
— Про бинти щось питала?
— Питала. Я їй сказала, що вам довелося робити розтин. Легка операція. І що завтра ви їй усе поясните.
— Більше нічого?
— Нічого. Вона сказала, що коли ви так вирішили, то все гаразд. Веліла передати вам вітання, а часом би ви зайшли ще сьогодні вночі, то сказати, що вона вам вірить.
— Так…
Равік трохи постояв, дивлячись на чорні коси сестри, зачесані на рівний проділ. Потім спитав:
— Скільки вам років? — Сестра вражено підвела голову.
— Двадцять три.
— Двадцять три. А ви давно працюєте сестрою?
— Два з половиною роки. В січні буде рівно два з половиною.
— Вам подобається ця робота?
На круглому, наче яблуко, обличчі дівчини розцвіла усмішка. — Подобається, — радо відповіла вона. — Звичайно, бувають вередливі хворі, але більшість дуже приємні. Мадам Бриссо подарувала мені вчора гарну, майже
