Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк
– Віддайте, це моя мама вишивала! – закричала дівчинка, тягнучи рушника до себе.
Малий «смок» скорчив злу гримасу, відразу ставши схожим на роздратовану мавпу, і так пхнув рукою дівчинку, що вона впала на землю і покотилась аж під хату.
Того вечора Іван додому не повернувся. Не прийшов він і в наступні дні. Оксана, заклопотана тим, як нагодувати трійко дітей, всі ці дні жила в передчутті неминучої біди. Ночами їй марилось, що Івана заарештували енкаведисти, і вона до ранку плакала в подушку. Та вранці переконувала себе, що він таки повернеться. Бо як же вона без нього з малими дітьми і двома недужими старими. Без його ласки й любові…
А за два тижні після того чорного дня, коли «смоки» забрали у них усе, до Білоусів зайшла сусідка Парася Терещенко, яка повернулась із Петриківки додому.
Зранку випав перший сніг, і жіноча постать у чорному, яку Оксана вгледіла на подвір’ї з вікна, видавалась якоюсь зловісною. З лихим передчуттям знесилена недоїданням Оксана ледь добрела до дверей.
– Його нема? – ставши на порозі, тремтячим голосом запитала жінка. – Його вбили ті нелюди?
– Іван вчора помер у нашій лікарні, – ніби з-за стіни почула Оксана голос сусідки. – Доктор сказав, що від внутрішньої кровотечі. Не їв нічого…
Парася простягнула Оксані клунок, який тримала поперед себе.
– Померлих зараз родичам не віддають, закопують неподалік від лікарні, – якось винувато сказала Парася. – Я покажу місце, якщо доживемо до весни. А речі його ось…
Оксана підсвідомо взяла клунка і міцно притисла його до грудей. Від замотаної в стару ряднину одежі йшов дивний кислуватий запах. Саме він, цей чужий, не Іванів запах остаточно знетямив Оксану. Вона випустила з рук клунка і впала на покритий снігом моріг.
Лише наступного дня, коли, трохи оклигавши, вона наважилась розв’язати клунок, аби хоч доторкнутись до одежі коханого, Оксана зрозуміла, звідки в ній взявся той кислий запах. У глибоких кишенях Іванових штанів було повно вже запліснявілої кукурудзяної каші. Цю кашу він, мабуть, відкладав, бо знав, що його рідні вже голодують.
Оксана взяла в руку грудочку каші і поцілувала. Поливаючи її сльозами, вона ніби знову почула голос Парасі: «Не їв нічого…»
Так вона просиділа годину, а може, й дві. Сльози висохли. Міцно стуливши губи, Оксана вкотре повторювала подумки, наче заклинання: «Ми повинні вижити. Ми повинні…»
Сковане морозами і голодом Красиве чахло і вмирало, мов квітка, яку вирвали з поживного ґрунту. В сім’ї Білоусів першими, ще до Різдва наступного, 1933 року, відійшли найстарші. Батько Івана занедужав ще раніше, а після погрому, вчиненого в їх обійсті продзагонівцями, взагалі не вставав з ліжка. А мати… Мати навіть ту мізерну дещицю полови, яку Оксана згрібала в засіках і варила, потайки ділила між Марійкою, Віронькою і Тарасиком. Та найменшого це не врятувало – відразу після Стрітення не стало й Тарасика. Могилку для його виснаженого, зі здутим від голоду животиком, тільця Оксана з Марійкою копали у замерзлій землі в кінці городу цілий день. Засипавши мілку яму мерзлим груддям чорнозему, Оксана з донькою ще з годину, знесилені, не могли зіп’ястись на ноги, спроможні лише на хрипкий плач, який радше нагадував скигління двох забутих усім світом голодних собаченят.
До початку весни вимерла половина Красивого, переважно ті, хто не записався до колгоспу, а отже, не мав навіть благенького колгоспного пайка. Врятувати Марійку з Віронькою і вижити самій Оксані допомогло знання трав, які їй дали мама і бабуся. Пам’ятаючи, де і які з них росли на городі та на межах, вона з останніх сил заступом викопувала їстівні корінці рослин, варила їх, а то й просто терла на тертці і робила цілющі салати, помічні від цинги, виразки та малокрів’я. Коли потеплішало, Оксана з коріння козельця, якого біля них росло особливо багато, товкла в ступі щось схоже на муку і пекла млинці. А як настали сонячні дні, то брала на руки легеньку, мов пір’їнка, Віроньку і у супроводі худющої Марійки йшла до недалекого сільського ставка. Там садовила своїх дівчаток на сухому горбочку, вже покритому зеленою травичкою, а сама лізла в воду рвати біля берега молоді пагони очерету, в яких багато поживних речовин і вітамінів. Коли перший раз Оксана побачила, що навколо її дівчаток трава стала наче вискубана табуном гусей, вона мало не зомліла од відчаю. Марійка з Віронькою… паслись. Тоді й подумала, що, рятуючи своїх дітей від голоду, вона повинна порятувати їх і від можливого божевілля.
На початку травня, коли Оксана у відчаї вже збиралась записуватись до колгоспу, до неї приїхала мати. Сказала, що протягом усієї зими в неї було передчуття, що з сім’єю доньки сталось щось погане, та з лікарні, де вона працювала, не відпускали.
– Збирайтесь, – наказала, наплакавшись та нажурившись, Уляна, – поїдемо у Звенигородку. Тепер там буде ваш дім.
– Бабусю, – якось не по-дитячому вимогливо запитала раптом Марійка, – а та Звенигородка теж Україна?
– І Красиве, і Звенигородка, і ще багато-багато міст і сіл – то все наша Україна, дитинко.
– Бо я хочу лише в Україні жити, – рішуче мовила мала, і на її виснаженому личку Оксана побачила Іванову непоступливість. – І боронити її від тих, хто морить людей голодом.
Оксана з матір’ю стривожено переглянулись, та за мить
