Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Я пам'ятаю, коли мене вперше так сповили в карцері. Я тоді лише починав ставати «невиправним» одразу ж після того, як прибув у в'язницю. На верстаті в джутовій майстерні я виробляв свою щоденну норму — сто ярдів ткання — і кінчав роботу на дві години раніше, ніж треба було. І якістю своєю моя тканина була краща, ніж того вимагали. Проте, як зазначено у в'язничних книгах, мене покарали пекельною сорочкою за те, що на тканині були «вузлики» й «дірки», одне слово, за браковану роботу.

Сміх, та й годі. Насправді мій злочин полягав у тому, що я, новак, хоч і фахівець у вдосконаленні праці та зменшенні марної витрати сил, дозволив собі дати деякі поради головному ткачеві і пояснити цьому дурневі дещо таке, чого він не розумів у своїм ділі. Він при капітанові Джемі викликав мене до столу й показав мою роботу — страшну тканину, зовсім не ту, що я зробив. Він потім ще двічі викликав мене. Третій виклик, згідно з правилами майстерні, означав кару. І я перебув добу в пекельній сорочці. Мене повели в карцер і наказали лягти долілиць на брезент, розстелений на підлозі. Я відмовився. Наглядач Морісон почав душити мене за горло, а Мобінс, в'язничний староста, тим часом гамселив кулаком. Я врешті ліг, як мені наказано. Своїм непослухом я роздрочив їх, і вони вже таки добре сповили мене, а тоді перекинули на спину, мов колоду.

Спочатку нічого страшного не було. Коли наглядачі грюкнули дверима й засунули їх за собою, лишивши мене в цілковитій темряві, була одинадцята година ранку. Кілька хвилин мені було тільки незручно — надміру-бо вони мене стиснули, та я сподівався, що воно минеться, коли я звикну лежати. Але дарма! Серце мені почало скажено стукотіти, а легеням ніби не ставало повітря. Відчуття, що я задихаюся, вселяло в мене божевільний жах, а кожен удар серця загрожував розірвати легені, що й так мало не лопали.

Після кількох, як мені здавалося, годин — тепер, набувши великого досвіду з пекельною сорочкою, я певен, що минуло хіба з півгодини, — я, божеволіючи від думки, що вмираю, вже кричав, вив, ревів. Найдужче боліло мені серце, то був гострий біль, як при плевриті, тільки що пронизував він серце.

Вмирати не важко, але вмирати повільно і в такий спосіб — жахливо. Мене поймав страх, мов дикого звіра у пастці, я вив і ревів, аж доки зрозумів, що від таких вокальних вправ моє серце ще дужче болить, а легеням і зовсім не стає повітря.

Я замовк і пролежав тихо, як мені здалося, цілу вічність, хоч тепер я знаю, що не більше як чверть години. Мені не давало дихати, у голові паморочилося, серце так колотилось, ніби осьось мало прорвати брезент, що сповивав мене. Я знову втратив самовладання й почав розпачливо волати допомоги.

І раптом із сусідньої камери почувся голос.

— Замовч! — кричав хтось, хоч до мене той крик ледве долинав.

— Замовч, ти вже надокучив мені!

— Я вмираю! — лементував я далі.

— Стукнись лобом і забудь про все, — почулась відповідь.

— Таж я вмираю! — торочив я своєї.

— То чого кричати? Помреш — і звільнишся від усього. Скигли собі потихеньку, коли вже маєш таку охоту, тільки не галасуй. Я так гарно спав, а ти мене збудив.

Мене настільки обурила ця бездушна байдужість, що я знову опанував себе і лиш тихенько стогнав… Так минуло без міри багато часу — хвилин, мабуть, з десять. Тіло мені почало терпнути, наче його кололи незліченні голки. Поки я це відчував, то ще якось тримався, та коли голки перестали колоти, а тіло німіло щораз дужче, мене знову пойняв жах.

— Спробуй тут заснути! — скаржився мій сусід. — Ти гадаєш, мені легше? Моя сорочка так само стиснена, як і твоя, і я хочу заснути, щоб не чути болю.

— Скільки ви тут? — запитав я, певний, що він новак проти мене, бо я страждав уже цілі століття.

— Третій день, — відповів сусід.

— Я питаю про пекельну сорочку.

— Третій день, брате.

— Боже мій! — вжахнувся я.

— Авжеж, брате, п'ятдесят годин зашнурований, а ти чув, щоб я хоч раз застогнав? Вони натискали мені ногами на спину, щоб тугіше зашнурувати. Мене міцно сповили, можеш повірити. Ти тут не сам. Ти ще й години не пробув.

— Я вже давно лежу, багато годин.

— Тобі просто так здається, а насправді ні. Не минуло ще й години. Я чув, як тебе шнурували.

Це було щось незбагненне. Менш як за годину я вмирав тисячу разів. А мого сусіда, спокійного, урівноваженого, з тихим голосом, доброзичливого, дарма що його перші слова до мене були трохи гострі, зашнуровано вже цілих п'ятдесят годин!

— Скільки вони вас так триматимуть? — спитав я.

— Хтозна. Капітан Джемі сердитий на мене і не випустить з сорочки, аж поки я мало не гигну. Я хочу дати тобі, брате, пораду. Заплющ очі й не думай про біль. Крик і виття не поможуть. Єдиний спосіб — це забути. Спробуй пригадати кожну знайому дівчину. От і мине кілька годин. Може, ти відчуєш, що паморочиться в голові. Нехай! Без зайвого клопоту спливе ще часина. А коли надокучить згадувати дівчат, то згадуй хлопців, що чимось тобі допекли, думай про те, як би ти помстився їм, коли б нагода, думай, що вже збираєшся мститись, бо нагода трапилась.

Того чоловіка звали Філадельфієць Ред. Він попав до в'язниці за грабіж на вулицях Аламеди, а що його вже раніше не раз суджено, то тепер йому дали п'ятдесят років. На той час, коли ми познайомились, він уже відбув дванадцять років, а відтоді минуло ще сам років. Він був серед тих сорока довічно ув'язнених, що їх обдурив і виказав Сесіль Вінвуд. За це його позбавлено прав на скорочення терміну. Він тепер уже людина середнього віку і досі сидить у Сан-Квентіні. Коли його випустять, він буде старезний дідуган — звісно, якщо доживе. Я перебув своїх двадцять чотири години і став іншим, не таким, як раніше. Я змінився не фізично, хоч уранці, коли вони мене розшнурували, був напів спаралізований і геть очманілий, аж їм довелося штовхати мене під ребра, щоб я звівся на ноги. Але я змінився духовно й морально. Важка фізична мука, якої мені завдали, принижувала мене й ображала моє почуття справедливості. Такою дисципліною не можна приборкати людину. Ця перша кара сповнила мене гіркоти і палкої ненависті, що