Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон
Я, звісно, давно забув би про той випадок, якби опісля не чув, як мій батько часто переказував його своїм здивованим гостям.
Глянувши на одне фото, я закричав і почав пильніше додивлятися, спершу дуже зацікавлений, а тоді розчарований.
Місце відразу здалося мені таке знайоме, ніби я побачив на фотографії батьківську клуню. Потім усе стало чуже. Але я й далі дивився на фото, і знову те місце почало здаватися мені. болісно знайомим.
— Це Давидова Вежа[6], — пояснив місіонер моїй матері.
— Ні! — схвильовано крикнув я.
— Ти хочеш сказати, що вона не так зветься? — спитав місіонер.
Я кивнув головою.
— Тоді як же вона зветься, дитино?
— Вона зветься… — почав я і затнувся. — Я забув.
— Вона тепер виглядає інакше, — додав я, помовчавши. — Колись вона була зовсім не така.
Місіонер вибрав ще одне фото і подав матері.
— Тут я сам був півроку тому, місіс Стендінг, — він тицьнув пальцем на зображення. — Ось Яффська брама, через неї я пішов просто до Давидової Вежі, ось вона, ззаду, де тепер мій палець. Усі вчені-богослови згодні, що це залишки башти Ель-Кулах, як її називали…
Але я перебив його й показав на зруйновану будівлю в лівому кутку фотографії.
— Вона десь тут. Євреї називали її так, як ви сказали. А ми інакше. Ми називали її… я забув як…
— Ви тільки послухайте його! — засміявся батько. — Хтось би подумав, що він там був.
Я кивнув головою, бо раптом упевнився, що справді там був, хоч те місце якось дивно змінилося. Батько засміявся ще дужче, а місіонер подумав, що я глузую з нього. Він подав мені другу фотографію — зображення понурої пустелі, голої-голісінької, без єдиної рослини і прорізаної неглибоким яром з кам'яними узбіччями. Посередині стояло кілька халуп з пласкими дахами.
— Ну, а це що таке, дитино? — жартома спитав місіонер.
І раптом я згадав!
— Самарія![7] — вигукнув я, не задумуючись.
Батько захоплено заплескав у долоні, мати здивовано глянула на мене, а місіонер аж ніби розсердився.
— Хлопчина не помилився. — сказав він, — це село справді лежить у Самарії. Я тудою їхав, тому й купив фотографію.
Хлопчик неодмінно мусив десь бачити таку саму фотографію.
І батько мати заповнили місіонера, що ні.
— Але на фотографії не так, — розохотився я, відновлюючи подумки краєвид. Загальний вигляд і обриси далеких горбів були ті самі. Я заходився описувати те місце й показував пальцем, де що змінилося.
— Будинки стояли ось тут, праворуч, і росли дерева, багато дерев, і багато було трави, і багато кіз. Я бачу цілу отару і двох хлопців, що її пасуть. А тут, вище, гурт людей іде за одним чоловіком. А тут… — Я показав пальцем на місце, де було село, — тут багато волоцюг. На тілі в них саме рам'я. Вони хворі, обличчя їхні, руки й ноги вкриті ранами.
— Він чув цю історію в церкві абощо. Пам'ятаєте зцілення прокажених у Євангелії від Луки? — сказав місіонер, задоволено всміхаючись.
— Скільки тут хворих, дитино?
В п'ять років я вже вмів рахувати до ста. Про себе я порахував людей.
— Десять. Усі вони махають руками і щось гукають іншим людям.
— А самі не підходять до них? — запитав місіонер.
Я похитав головою.
— Вони стоять на місці і кричать так, ніби їх спіткала якась біда.
— Ну, а далі, — допитувався місіонер, — що ти ще бачиш? Що робить той чоловік, котрий іде, як ти сказав, поперед гурту людей?
— Вони всі зупинились, і він щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, — всі дивляться на тих волоцюг.
— Ну, а ще що?
— Більше нічого. Хворі подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать і не скидаються на хворих. А я й далі сиджу на коні і дивлюсь…
Троє моїх слухачів зареготали.
— І я великий! — крикнув я сердито. — І маю довгого меча!
— Десятьох прокажених зцілив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, — пояснив місіонер моїм батькам. — Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магічний ліхтар і бачив діапозитиви.
Але ні батько, ні мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магічний ліхтар.
— Покажіть йому ще щось, — запропонував батько.
— Тут усе не так, — зітхнув я, розглядаючи фотографію, яку мені простяг місіонер. — Усе змінилося, крім оцієї гори та інших горбів. Ось тут мала б бути дорога, а там вище — садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небіжчиків. Ви бачите це місце? Тут вони кидали на людей каміння і вбивали їх на смерть. Я сам цього не бачив. Мені про це лиш розповідали.
— А гора? — запитав місіонер, показуючи на середину фотографії. — Як вона зветься?
Я похитав головою.
— Ніяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.
— З цим, що він каже, тепер згодні більшість авторитетів, — задоволено пояснив місіонер. — Це гора Голгофа[8]. Череповище. А може, її названо так тому, що вона скидається на череп.
Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп'яли… — Він замовк і звернувся до мене: — Кого тут розп'яли, юний мудрагелю?
Скажи нам, що ти ще бачиш?
І я справді бачив. Батько потім оповідав, що очі мені аж рогом лізли. Але я затявся й уперто хитав головою.
— Я не скажу, бо ви смієтеся з мене. Я бачив, як там гинула сила-силенна людей. Вони прибивали їх цвяхами і гаяли на це багато часу. Я бачив… Але не скажу. Я не брешу. Спитайте тата й маму, чи я коли брехав! Вони б з мене шкуру здерли. Самі спитайте.
І я вже не сказав ні слова, хоч як місіонер заохочував мене фотографіями. Від спогадів-картин мені паморочилась голова.
Слова тиснулись на язик, але я вперто мовчав.
— З нього має вийти великий знавець Біблії, — сказав місіонер моїм батькам після того, як я поцілував їх на добраніч і пішов спати. — Або з такою уявою він стане знаменитим письменником.
Ось доказ, що пророцтва не збуваються. Я сиджу тут, у відділенні для вбивць, і пишу ці рядки в останні свої дні — себто, в останні дні Дерела Стендінга, бо його скоро виведуть звідси, почеплять мотуз на шию і спробують кинути
