Розбійник - Роберт Отто Вальзер

славу. І ось той портретик Едіт — намальований він олівцем — опинився на натертій до блиску підлозі. Розбійник визбирав клаптики й ліг на канапу, а служниця — та лише скоса позирала на нього своїми зеленуватими очима. Чутка про це стала надбанням публіки і справила несприятливе враження, хоч той випадок усе ще не мав нічого спільного з купюрою на сотню франків, про яку ми згадали на початку цієї історії. Через ту сотню франків, яка вже віддавна набрала такого широкого розголосу, його теж переслідували і то, певна річ, із цілковитим правом. Одну таємницю ми можемо все ж відкрити: колись батько Едіт був, так би мовити, головою ученою. Але на цей час він уже переселився до підземного царства, себто перестав бути дієвим членом наземного царства. За життя він навчав свою чарівливу доню латини. Гадаю, не помилюсь, як скажу, що вона розмовляє всіма трьома нашими державними мовами. Якщо бути точнішим, то цих мов — чотири, але четверту не вважають цілком повноцінною, бо вона — своєрідні рештки від мови, яка відмирає і яку можна почути вже лише в кількох долинах у горах. Однак як же вигідно відрізняється наша ненька-вітчизна від сусідніх країн! Про це ми докладніше поведемо ще мову згодом. Тут відразу на пам’ять спливає пам’ятник одному пілотові, що першим на своїм апараті здійснив переліт через Альпи[15]. Розбійник щоразу розчулювавсь, коли випадково де-небудь знаходив загублену шпильку до кіс чи щось таке. А Ванда з Едіт познайомилися того дня, до якого тут нам із вами ще ген-ген як далеко; але про ту зустріч я таки розповім, неодмінно. Власне, краще сказати не «розповім», а «ту зустріч змалюю». А тепер — до тієї, яка впала в око і з якою розбійник заговорив одного вечора; вона тоді саме стояла, прихилившися до колони, а зустрівся розбійник із нею вже другого ранку, коли весняна погода всміхалася і весь світ розмальовувала у блакитні тони. Ці двоє походжали то туди, то сюди на узліссі. Була саме неділя. Ні, не треба було — ніколи й нізащо — цьому нашому підопічному довірятись такій особі, яку світ відштовхнув, від якої він відвернувсь і замкнувся. У тому, що розбійник зробив так, — його велика помилка, і коли бачиш бідаху у такім товаристві, то просто щемить у серці. І все ж ми беремо на себе відповідальність за нього у такий спосіб, про який можна сказати цілком відверто. На вранішнім леготі шепотілося листячко. Там, де ці двоє гуляли, походжали і інші люди. Пропаща душа показала йому, коли вони сіли на лавочку, свої черевички, хоч самі вони на увагу таку не дуже і заслуговували.

— Колись я була красуня, — проказала вона.

— Виходить, тепер ти красунею сама себе вже не вважаєш, — відповів він.

Його заперечення вона пропустила повз вуха.

— Я — родом з багатого дому. Батько мав фабрику. Зваж на це.

— Я ж бо до тебе не зовсім такий неуважний, — сказав він.

Сказав сухо і мило. А втім, вона геть не звертала уваги на те, що він казав.

— А тепер я зосталась ні з чим, — зітхнула вона й повела далі: — Молоденькою я вийшла заміж за одного солдата, дуже вродливого хлопця.

— То з вас, отже, була дуже гарненька пара.

Вона знову пустила повз вуха його зауваження, кинуте похапцем, і провадила далі:

— Та він, як перегодом виявилось, мало на що був здатний. Засинав на ходу. А в мені клекотав темперамент.

— І ти насміхалася з нього.

На це відповіла вона так:

— Він скидався на дерево із золотим листячком.

— Схоже, те дерево було, як на тебе, не досить зелене. Я тебе розумію.

Та, що оце розповідала, облизнула свої губенята й повела далі:

— Він злився на себе за те, що не міг мене задовольнити, а на мене він злився за те, що не міг мною натішитись. Я з усіх сил намагалася вдати, нібито ним задоволена. Та мої намагання, знов-таки, лише викликали у нього злість.

— Він тебе бачив наскрізь.

Вона втупилася перед себе, потому дістала з торбинки пуделко із пензликом та люстерком і припудрила вже не зовсім привабливі щоки; тоді оглянула в тому люстерку своє відображення й визнала, що подружнє життя із красенем зайшло в глухий кут, відкривши широкий шлях для смутку і туги. Нарешті поцікавилася в розбійника:

— Тільки зізнайся: ти — із поліції?

— Крий Боже, — сказав наш розбійник і підвівсь, щоб піти.

З лісу долинули звуки арфи, так ніби в кущах янголятка грали благочестиву музику, а з боку міста надходили, гуляючи, все нові і нові люди.

— Завтра вранці прийдеш сюди знову, чуєш! — промовила — сливе наказала — вона.

На прощання розбійник, якого вона, здавалося, вже почала цінувати, вшанував її шляхетним поклоном і з приводу нього в душі, певна річ, легенько всміхнувся. Таке власне ґалантне поводження з цією пропащою його неабияк потішило. Того самого дня, о четвертій пополудні, він уперше побачив Ванду. Дивитись на неї не можна було без того, щоб її не обожнювати. Едіт на той час уже працювала в отій невеличкій залі, та розбійник про неї ще нічого не знав. Задля справедливости маємо тут додати: на якесь офіційне запрошення розбійник виступав десь зі звітом про минуле своє життя, і всі там прислухалися до його надзвичайно глибоких думок і міркувань нібито з неабияким зацікавленням. Можливо, вже саме той вечір і власний виступ йому певною мірою і розтривожили душу, і в ній до життя пробудилося щось таке, що доти дрімало. Бо він довгий час, можна сказати, був мертвий. Друзі співчували йому і співчували собі через те, що мусили співчувати йому. І ось у розбійнику, отже, щось пробудилося, так ніби десь усередині в нього настав ранній ранок. До речі, він тоді десь також у скверику пристав був до гри в покотьоло. Та не варто, звичайно, тому покотьолу надавати аж такого великого значення. А