Розбійник - Роберт Отто Вальзер

важливо навчитись позбуватися застарілого відчуття страху, бо з ним переваги інших людей ми сприймаємо як перешкоди на шляху нашого власного розвитку, хоч насправді це в жодному разі не так. Високі чесноти того чи того мого співгромадянина скоріш відкривають, аніж закривають шляхи і моїм власним досягненням. А крім того, як нам відомо, ані недоліки, ані переваги ніколи не бувають постійні, ба більше, час від часу то в тому, то в тому вони перестають виявлятися. Шкідливе здебільш заявляє про себе у міру того, як починає згасати корисне. Цим я хочу сказати, що будь-яку користь не важко обернути на шкоду і що будь-яка шкода може дати парость користи. Тим-то чиясь перевага — це ще не мій недолік, бо першість цієї людини недовговічна. Немає такої першости, що мала б непроминущу цінність. Цінності змінюють одна одну. Сьогодні в усіх на устах одне якесь звершення, завтра вже буде інше. Нашим високим прагненням стає перепоною наша власна вразливість. Наші почуття, з багатьох поглядів, — нам вороги, але конкуренти — не вороги нам. Наші так звані противники — лише тоді противники, коли в нас прокидається страх перед їхньою цінністю, яку також потрібно щоразу оновлювати, знову і знову підтверджувати, щоб вона не втрачалась.

Гімназійний учитель іще раз зміряв свого супутника допитливим поглядом. На той час наш розбійник мешкав у комірчині, з якої на білий світ він визирав крізь люк у стилі «а ля Фредеріцій[13] перед битвою при Росбаху». Колись йому дали почитати і оцінити історію Фрідріха Великого, написану Куґлером, і тепер він любив сам із собою погратися у Фредеріція. Ну й нехай, не біда.

Ох, як тиснуть на мене усі ці враження! На нього вони, либонь, тиснуть теж. А тут іще ці принциповості, розбіжності в поглядах. А потім — ще й ота таємничість, що повиває придбання плетеників. Плетеники, палички, крученики, гірочки — це назви тістечок. Як приємно пройтися у затінку попід деревами! «По шинках знає вештатись сама шантрапа, елемент неплатоспроможний», — почув наш розбійник — і то саме в шинку — від уже захмелілого, а отже, либонь, і шантрапуватого типа. Ті слова пролунали, немовби іронія, справжнісінький глум. У них сум’ятливий оратор шукав ніби вихід із власної скрути. Той, хто не має бажання попрацювати, ладний залюбки і категорично звинуватити в цьому будь-кого іншого — ніби щоб скинути з себе провину, щоб отак легковажно перед самим собою виправдати свою легковажність. Розбійник згадав, як мав колись намір при Едіт — на очах, отже, в тої, яку він кохав, себто в залі, де вона була кельнерка, — писати роман, на який вже віддавна від нього чекали друзі. Яка романтична мрія, що, звичайно ж, зазнала краху! А тепер ще й оті адміністратори у ресторанах: то чемно із ним вітаються, а то обертаються до нього спиною — залежно від того, що їх більше влаштовує. Він-бо частенько навідувавсь там до дівчат, котрі ходили під тими адміністраторами і вбачали в них велике начальство. Він вдавав перед тими дівчатами таке собі мудре, велике цабе і цим здобував прихильність у їхніх директорів. Та коли намагався здобувати прихильність також і в дівчат, викликати у них симпатію, то директорські пики прибирали кислючого, мов квашенина, і неприхильного, як холодна відмова, вигляду. Якось підніс він одній молодичці валізу туди, куди вона і попросила, й за цю послугу жіноча рука в рукавичці простягла йому франка. Учинена ласка прийшлась до вподоби не тільки тій жінці, а і йому самому. Гарні манери роблять нас гарними й не лише всередині, а й зовні. Доброзичливість у поведінці надає нашому виду чогось такого, що люди сприймають як привабливі риси. Щотижня він приймав душ, водяні цівочки спонукали його пританцьовувати, і тоді він удавав негреня. Але про цей душ, мабуть, згодом. А наразі я дозволю собі пояснити, чому мені заськи вже заходити в жіночу кав’ярню. Одна молодичка із Аарґау під звуки звабливої музики піднесла мені на тарелі там юного Ґьоте. Та позаяк він у такому непринадному вигляді не надихнув мене, то я від дарунку відмовився. Юний Ґьоте у вигляді маріонетки, як лялька? Ні, красно дякую! Але цей казус ще якось забувся б, якби там одного чудового дня не з’явилась одна з найвродливіших молоденьких жінок, що тільки траплялись мені у житті: бразилійка, з якою я — вона ж бо підсіла до мого столика — зайшов у розмову. Незнайомка сказала мені, що має п’ять сотень негрів. Я не повірив ні в існування тих негрів, ні в те, що вони її беззаперечно слухають, тож вона обізвала мене мужлаєм і то досить гучно, так, що все вельмишановне зібрання — цілий розкішний букет вродливиць — те слово почуло. Все, мені був гаплик. Вигнання з тих кіл, де панують елегантність і шик — ось наслідок моїх напівнедолутих-напівчванькуватих знань про Ґьоте, що змальовують цього поета таким собі дрібним підлабузником, ні на що, крім навсібіч роздавати чемненькі поклони, не здатним, а також моєї закопиленогубої впертости, з якою я сприймав Африку. Тепер я свій кухоль пива випиваю у нижньому місті й почуваюся тут непогано. А втім, верхнім містом я, попри все, проходжуся також щодня. І на зухвалі ті вигуки вслід мені від перехожих я не зважаю. Я ж бо й сам досить часто бував зухвалим і з власного досвіду знаю, що за такими словами, в яких стільки сміливости й ризику, не стоїть жодна думка, взагалі геть нічого. Отож до розбійника підходять тепер оті герцогині від великих фінансів — нібито щоб поцікавитись, як його справи, — а він їх стрічає спокійно-спокійно, хоч того разу стояв украй спантеличений, мов школяр, якого відчитують. Та, хоч воно і цікаво, вже годі про це, а то ще утратите своє зацікавлення. Першого року життя-буття в нашому місті — а розбійник полюбив його так, як доти не любив жодне інше, — він тимчасово наймався писарювати у канцелярії одного із відділів адміністрації, себто в архіві, де мав переважно складати списки. Час від часу він мав помагати всіляким комісіям, а щонеділі виривався, мов пташка із клітки, за місто, і пурхав собі над полями-лісами, виглядаючи пригірка, щоб відпочити. «Оце дивина — найняти розбійника простісіньким писарем!» — казав, усміхаючись, шеф. Із