Джен - Петро Немирівський
— І як довго він може бути у комі?
— Хтозна? Може, через хвилину прокинеться, а може пролежати і тиждень.
По-різному буває… — медсестра подивилася мені в очі, і у її погляді я прочитав прогноз, найстрашніший з усіх можливих, про який вголос не говорять.
Я вийшов до зали очікування і сів у крісло. У двері відділення невдовзі увійшла якась жінка у довгій спідниці і капелюшку, обличчям і фігурою віддалено схожа на Джен, — мабуть, її сестра Сара. Побула там деякий час і вийшла.
Потім туди стрімко увійшла молода жінка у перуці, трохи гладка, з гарними рисами обличчя. Я вирішив, що це Ракел — її донька.
Потім у відділення увійшов доктор Шварц. Приблизно через півгодини він вийшов і, побачивши мене у кріслі, гидливо скривився.
Я дивився йому услід, і злостива думка ворухнулась у моєму серці. Адже Джен стільки років була його коханкою! При цьому цілий рік фліртувала зі мною. І лягла зі мною — через якусь свою жіночу примху!
А якщо її син загине? Або виживе, але назавжди залишиться інвалідом? Я пригадав Маргарет, що із нею коїлося після смерті її сина! Та й взагалі: що я тут роблю? Яке відношення маю до її горя? Мені треба готуватись до останнього іспиту. В мене самого турбот аж по горло. Треба розібратись зі своїм життям.
Я сів у машину і завів двигун. Я довго тримав пластмасову голівку ключа, встромленого в замок запалювання. Чесно кажучи, я ж ніколи не кохав Джен. Просто маявся душевною нудьгою, самотністю. Треба було скрасити сіру буденність одинака, хоч чимось себе розважити. Грав роль лицаря, закоханого принца…
Біля мене зупинилась машина. Водій спитав, чи не від’їжджаю я, чи не звільняю місце. Я уважно подивився на нього.
— Ні, не від’їжджаю, — виключив двигун. Знову повернувся до відділення для критичних пацієнтів.
Судячи з показників приборів, стан Майкла погіршився. Зріс ризик нового крововиливу. Медсестра частіше підходила до нього, перевіряючи датчики.
Обличчя Майкла стало ще сірішим, ніж було. І якась неприємна холодна тінь почала накривати його.
Навколо його ліжка стояло кілька жінок та чоловіків, судячи зі всього, найближчі родичі.
Джен вся зіщулилась у клубочок. У маленький сірий клубочок…
***
Не хочу згадувати той день, коли у похоронному домі, де зібралася неймовірна кількість людей, рабин казав про те, що навіть Господь плаче сьогодні, тому що Майкла більше нема з нами.
Рабин стояв за кафедрою, сивобородий, старий, у чорному костюмі і капелюху. Він промовляв англійською, іноді переходячи на ідиш чи іврит.
А за вікнами похоронного дома йшла справжня злива, і здавалося, що ця злива буде лити і лити, доки на залляє все довкола і усе не піде під воду.
Обтрушуючи складені парасольки, до похоронного дому заходили нові люди. Було багато молоді і дітей. Було і декілька знайомих мені облич — співробітників шпиталю. Але більшість прибулих я не знав.
— Майкл був чудовим хлопцем, добрим і скромним, чесним і веселим, — говорив рабин. — Але Всевишній розсудив таким чином і вирішив забрати Майкла від нас до Себе. І тепер весь Дім Ізраїлю страждає, тому що Майкл більше не з нами. Адже відхід навіть одного єврея — це трагедія для всього народу, і віднині наш народ зруйновано, як колись було зруйновано наш Храм…
Рабин раз по раз замовкав, його голос все частіше дрижав, було видно, що йому зараз дуже важко все це казати і підбирати слова розради, тому що перед ним, загорнута у білу тканину з вишитою сріблястою зіркою, стояла труна, в якій лежав двадцятирічний хлопець.
Плач, рабине, плач! Шукай слова примирення з життям і з Богом. Розумію, тобі також важко зараз. Тому що нема відповідей у нас — за що і чому гнів Божий іноді до нас такий сильний і страшний, сильніший за Його величезну милість до нас…
Після молитви чоловіки підійшли до труни, що стояла на візку, і повільно покотили її до розчинених зовнішніх дверей, туди, де лила нескінченна злива.
Джен вели за труною під руки дві жінки. Вона так голосила, що в мене до сих пір (навіть, коли я пишу ці рядки) звучить у вухах її голосіння, і я бачу її спотворене стражданням обличчя. Чорна сукня і розхристаний плащ з’їхали вбік, чорний капелюшок злетів з її голови в калюжу. Джен нахилилася, щоби капелюшок підняти, потім раптом сіла навпочіпки і кричала, кричала, обхопивши голову руками.
Майкле! Майкле!
Глава 14
Я намагався дізнатись про цю трагедію все, що міг. Вимальовувалась така от картина.
В той злощасний день Майкл вивернув собі руку, тому за кермом машини опинився Френсіс. Водійські права у Френсіса були, але досвід водіння — мінімальний. Вони поверталися вночі з якогось клубу у Гарлемі. Погода була дощовою, дорога слизькою. От хлопець і не впорався з керуванням. Причому швидкість він не перевищував, прихована камера перед поворотом на Третю авеню показала, що «Тойота» Майкла їхала на припустимій швидкості. На повороті водій різко загальмував, машина пішла юзом, і її, розвернувши, кинуло на зустрічну смугу, по якій їхав автобус.
Френсіс і Фрея сиділи спереду, були пристебнуті ременями безпеки, на додачу їх вберегли повітряні подушки. А Майкл був позаду і пристебнутий не був.
Френсіс був абсолютно тверезий — ані алкоголю, ані трави, жодної іншої наркотичної гидоти в його крові не виявили.
Загалом, ніхто не винен. Ніхто. Нема винних. Так буває. Але один — у могилі, а другий — у слідчому ізоляторі в’язниці.
Можливо, звинувачень Френсісу не висунули би і його, недовго протримавши і у всьому розібравшись, звільнили би, якби… він раптом не повідомив, що навмисно вбив Майкла! І почав доводити слідчим, що навмисно створив аварійну ситуацію, спеціально розвернув машину таким чином, щоби потрапити під автобус і щоб Майкл загинув.
Навіщо він це зробив? Які мотиви? Начебто на ґрунті ревнощів — ревнував Фрею до Майкла. Ще Френсіс запевняв, що він член банди «Латин Кінгз».
Допитують Френсіса, намагаючись визначити ступінь його осудності і розібратись, що в його словах є правдою, а що ні. Допитують Фрею. Прокуратура запросила в нашій
