Джен - Петро Немирівський
Пам’ятаю, в університеті одна викладачка, під час обговорення теми «Кризи віку у чоловіків та жінок» і так званого «синдрому порожнього гнізда», ділилася своїми відчуттями, коли її діти виросли і залишили рідний дім. «Зникли запахи! В квартирі зникли запахи моїх дітей! — казала вона. — Я ходила по квартирі і весь час принюхувалася. Але дім став порожнім і чужим — в ньому не було запахів дітей!»
Я уявив собі Джен в ролі «нюхальниці». Діти розлітаються, і, мабуть, пройдуть роки, доки вони відчують гостру тугу за покинутою домівкою і матір’ю в ній…
Плач, Джен! Плач! Все твоє особисте життя — і з колишнім чоловіком, і зі Шварцем — це угоди, бізнес-контакти! Але нехай тільки Бог засудить тебе за твій зв’язок зі старіючим чоловіком, у якого є родина. Нехай лише грізний спів рабина, звернений до Всевишнього, пробуджує у твоїй душі жаль.
Але хіба я, таємно переслідуючи тебе, маю право засуджувати твоє життя? Адже я також був одружений. І, до речі, зраджував дружині. А от дивлюся, дивлюся із тугою, як ти зараз виходиш із дверей синагоги, де замовкли молитовні співи, де Богові віддали Боже.
Ти — в чорному велюровому пальті і у півчобітках. Поправляєш капелюшок, перемовляючись з якоюсь жінкою. Мабуть, смієшся. Але твій сміх до мене не долітає. Я чую лише воронячий ґвалт і гуркіт автомобілів, що їдуть повз мене.
Ти хитаєш головою — може бути, тебе зараз запрошують у гості на якесь єврейське свято. Питимете там кошерне вино і їстимете кошерні булки. Будете обговорювати там свої справи: чиєсь обрізання, чи чиюсь хупу (єврейську весільну церемонію) в дорогому ресторані, або неподобства, які відбуваються у благодійній організації, що допомагає жертвам Голокосту.
Між нами — прірва, яку не здолати жодному «Боїнгу».
Прощавай, Джен! Прощавай, моя прекрасна леді в капелюшку!..
Вона відходить вбік, зупиняється біля самого бордюру, дістає мобільник. Мабуть, як і минулої суботи, викликає таксі. Чекає, переступаючи з ноги на ногу. Злегка пересмикує плечима. Холоднувато. Листопадовий вітер. Тягне вогкістю від чорної землі і мокрого асфальту.
Туп-туп. Туп-туп. Підбори чобітків. І … раптом падає з неї чорне пальто, підхоплює його сильним вітром і уносить кудись — за будівлю синагоги, за дорогу, за кущі. І чобітки летять услід. І спідниця довга, і блузка, — все, все летить, пошматоване вітром!
І… пам-пам-па — плине білосніжна Джен у балетній пачці. Пам-пам-па… Руки її тріпотять, наче струшуючи з пір’я краплі води, груди здіймаються, шия граційно вигнута.
Тихо, похмуро на нічному озері. Тужить Лебідь. Плаче його зачарована душа. Місяць ллє з неба світло, що тоне в озерній глибині.
І чаклун Шварц бігає навколо Лебедя, хихоче злосливо. Кар-кар!..
Де ж той принц, юний закоханий принц, котрий вразить своєю стрілою чорного Ворона?..
— Ж-ж-ж, — під’їхало і зупинилось таксі.
Джен відчиняє задні дверцята машини. Перед тим, як сісти в неї, раптом оглядається. Кидає тривожний погляд у мій бік…
Глава 9
Цілими днями Френсіс пропадав у студії Джеймса: навчався звукозапису, прибирав там, пилососив, відносив пошту. А у вільний час, коли зала була порожньою (бо запис міг тривати іноді і до півночі, і до другої ночі), грав на роялі. Словом, хлопчина опинився у слушний час у потрібному місці.
Деколи він ділився зі мною своїми планами на найближче майбутнє: створити панк-групу Crazy Brothers («Божевільні брати»), записати перший альбом і зняти відеокліп.
Так, бувало, що він замикався в собі, наче равлик у мушлі. Проте у періоди підйому справляв надзвичайне враження: говорив вільно, іноді навіть зухвало, жестикулював розкуто, міміка була жвава, у рухах з’являлась особлива пластика.
Дивлячись на нього, я сердився на Джен за те, що вона так легко записала його в шизоїди і на цьому заспокоїлась. От же ж ці психотерапевти: поставлять на лоба клеймо «шизоїд» чи «хронічно суїцидальний» — і справу зроблено.
А Френсіс — артист, справжній артист! Артист — без сцени, без знімального майданчику, без концертів — задихається, наче риба, яку викинули на пісок. Артисту не можна довго залишатися поза мистецтвом, не займатись тим, для чого він призначений і задля чого створений Богом. Так, всі справжні артисти, музиканти, художники — неадекватні. Але ж на те він і талант, щоби бути особливим, унікальним.
А вона: «Шизоїд, шизоїд»! Хлопець просто все життя не знав і не розумів, для чого народжений, може, таємно мріяв про кар’єру поп-зірки, але ні з ким не ділився своїми мріями. Замість сцени, роялю, направлених на нього софітів бачив лише п’яну хвойду матір, щурів у гуртожитках, зазнавав принижень у прийомних родинах.
Психотерапевти! Коли у вашому кабінеті з’явиться новий пацієнт і ви дізнаєтесь, що він артист, художник або музикант, прохаю вас: закрийте свої товсті книжки з психіатрії! Відійдіть від цієї людини якомога далі, навіть якщо ваш офіс маленький за розмірами! Дайте артисту якомога більше простору, свободи, дайте йому відчути себе на сцені, за роялем, у мольберта! Станьте для нього вдячним глядачем, прихильником — і ви врятуєте його швидше, ніж будь-які ліки, уколи і ваші марудні психотерапевтичні сеанси!
***
— Послухай, бро. Хочу спитати тебе: чому останнім часом ти часто носиш нагрудний хрест? Не пригадую, щоб раніше ти носив хрести. Чи це така нова мода? Твій новий артистичний імідж? — одного разу спитав я у Френсіса.
Але він наче не чув мене. Похмуро він дивився перед собою, поскубуючи бороду, яка тепер стала більш довгою і густою.
— Хел-лоу, бро, ти тут? Чи знову полетів кудись на зворотну сторону Місяця?
Він нарешті вийшов зі стану глибокої задумливості — подивився на мене. Але ненадовго — незабаром знову впер погляд у дальній куток стелі.
— Чесно кажучи, Френсісе, я нічого не розумію. У твоєму житті все складається добре, навіть чудово. Дах над головою є, судимість скоро знімуть. Джеймс навіть платить тобі невеличку зарплатню. Ти граєш на омріяному роялі, пишеш музику. Ну так, в тебе поки немає своєї групи, але не все відразу. Чому ти виглядаєш таким нещасним, чому постійно мовчиш? Джеймс також каже, що ти змінився: постійно огризаєшся, не робиш те, про що він просить. Та ще й траву став курити, — я голосно потягнув носом, наче даючи зрозуміти,
