Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня

– Я не знаю де!

– Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!

– Та нема!

– Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!

– Ой! Уже!

– Що вже?!

– Виплигнув! У воду! Он-он-он! По-о-о-плив!

– От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці[49] служила! Паршивої риби не вдержиш!..

…Плиг-плиг-плиг! Поплавок.

– «Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно?

– Три вершки!

– Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од’їла! Як же тепер?

– А я не знаю!

– Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай!

– О-о-о! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?

– Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!

– Давай сантиметр! Почнемо від голови.

– Та то ти з хвоста починаєш!

– Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й голова!

– Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!

– Не все тобі ’дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?

– Ну?!

– Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!

…Ходім додому!

Вечеряв «дядя» не «чтось-то», а тараню.

Вишневі усмішки київські

Чий Шевченко?

– Наш Шевченко!

– Ні, наш Шевченко!

– Та ні, таки наш Шевченко!

– Наш!

– Наш!

А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?

– Їхній!

Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти – їхній…

– Який там, – вони кажуть, – Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і Бога так поважав, так славословив, так шанував!

І що ви на це скажете?

Правда!

Читайте, як він до цього всього ставився:

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомимії поклони —

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просим,

А потім в дар тобі приносим

З пожару вкрадений покров…[50]

Бачите?

Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути – раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і Богові в дар принести…

Хіба це не любов, не самопожертва?

Хіба це не повага до релігії, до церкви?

І це ще не все…

У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:

Автодафе! Автодафе!

Гуртом заревіли…

«Автодафе» – це тоді так звалась автокефалія.

Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих.

Далі…

Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…

Послухайте, з якою любов’ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам про те, як вона пана любила:

А вона їх научала,

Як на світі жити;

Розказує, як і вона

Колись дівувала

І як пана полюбила,

Покриткою стала.

І як стригою ходила,

Близнят породила.

……………………

Усе, було, розказує,

Але плачуть дівчата,

Та христяться, жахаються,

Ніби пан у хаті…

Ви бачите, з якою любов’ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дів чата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті…»).

Далі…

Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував.

Пригадайте:

Заснули, мов свиня в калюжі,

в своїй неволі…[51]

«Свиня в калюжі»… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…

Далі…

Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:

Все на світі не нам,

Все богам та царям…[52]

Все їм! Все їм оддавай!

Хіба це не пошана царів та богів?

А оце, приміром:

О люди, люди, небораки,

Нащо здалися вам царі…[53]

Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх…

* * *

Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.

У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно…

Бачите який?!

Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…

До графині Браницької[54] хоче дорівнятися…

……………………………….

Так чий він?

Правда, їхній?!

Київ

(Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)

Високо передо мною

Старий Київ над Дніпром.

Та воно таки так…

І «високо», і «передо мною», і «старий», і «Київ», і «над Дніпром»…

Тільки от що «Днепр не сверкает под горою переливним серебром», а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить… І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.

А Київ… Київ високо…

Київ – хароший…

Великий – це раз… Чепурний – це два… Певний себе – це три…

Що снігу на вулицях цілі гори, що, коли їдеш візником, так тебе піряє згори наниз і знову нагору, що шлунок твій зскакує кудись до сліпої кишки, а сліпа кишка з горла визирає, так то нічого… Колись же воно розтане… І тоді рівно буде і не пірятиме…

Кияни – народ хароший і зразу, не встигли ви вийти з вокзалу, знайомлять вас з дрібницями свого київського життя…

– На Тургенєвську!

– 75!

– Та…

– Пуд вівса сто!

Чого він гадає, що вас якраз саме цікавить київський овес, це вже його справа.

Але ви вже знаєте, що пуд вівса не п’ятдесят, а сто…

Київ білий тепер. Більше – білий і м’який… «М’якості», мабуть, не менше, як аршин завтовшки…

І слизький, і блискучий Київ… І під ногами рипить…

А ще тижнів зо два – і Київ буде сірий, а потім бурий, а потім мокрий, аж ось поки!

– Што будіть? Што тольки будіть?! – казав мені хазяїн препаскудної столовки на Подолі, чоловічина пудів так на сім з гаком. –