Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

видінь, які вона хотіла бачити, перед нею поставали палаючі ночі, коли вона диригувала оргією, як Габенек[21] диригує в консерваторії симфонію Бетховена, ночі, сповнені сміху й любострасності, нервових рухів, нестримного реготу, ночі безладні, божевільні, брутальні. Зовні вона була тендітна, як діва, що належить до землі тільки своїм жіночим образом, але всередині її буяла владна Мессаліна. Тільки вона сама знала таємницю цієї боротьби ангела з демоном. Коли начальниця робила їй зауваження з приводу зачіски, зробленої вишуканіше, ніж це дозволялося правилами, вона перечісувалась з чарівною поквапливістю й покірністю; вона з охотою обрізала б волосся, якби мати-начальниця наказала це. Ця нудьга за батьківщиною була зворушливо-чарівна в дівчині, яка воліла краще загинути, ніж повернутись у нечисті краї. Вона змарніла, змінилася на лиці, схудла. Начальниця скоротила години навчання і викликала цікаве створіння до себе, щоб розпитати про її становище. Естер була щаслива, їй дуже подобалось бути з подругами, вона не відчувала болю ані в одному зі своїх органів, а проте вся її істота була вражена. Вона не шкодувала нічого, вона нічого не хотіла. Начальниця, здивована відповідями своєї вихованки, не знала, що й подумати, бачачи, що її силу підточує руйнівна туга. Коли становище молодої вихованки почало здаватися небезпечним, викликали лікаря, але він не знав колишнього життя Естер і не міг нічого підозрювати. Він скрізь знайшов життя, хвороби не було ніде. Хвора відповідала так, що усі припущення руйнувались. Залишався тільки один спосіб розв’язати сумніви вченого, в якого з’явилась жахлива думка: Естер дуже вперто відмовлялася від лікарського огляду. При цій небезпеці начальниця звернулась по пораду до абата Еррери. Іспанець прийшов, побачив безнадійний стан Естер і недовго розмовляв віч-на-віч з лікарем. Після цієї секретної розмови вчений заявив духівникові, що єдиний засіб — це подорож до Італії. Абат не хотів, щоб ця подорож відбулася, раніше ніж Естер буде хрещена і отримає перше причастя.

— Скільки часу ще треба? — спитав лікар.

— Місяць, — відповіла начальниця.

— Вона помре, — відказав лікар.

— Так, але в стані благодаті і спасіння, — сказав абат.

Релігія панує в Іспанії над політичними, громадянськими й життєвими питаннями; лікар не заперечував іспанцеві, він повернувся до начальниці, але грізний абат затримав його за руку.

— Ні слова, пане! — сказав він.

Не зважаючи на свою релігійність і монархічні погляди, лікар глянув на Естер очима, сповненими жалю. Дівчина була гарна, як лілея, що схилилась на своєму стеблі.

— На милість божу, в такому разі! — скрикнув він, виходячи.

У той самий день, коли відбулася ця нарада, опікун Естер повіз її у “Роше де Канкаль”[22]; бажання врятувати її штовхало священика до найдивовижніших заходів; він випробував два ексцеси: чудовий обід, який міг нагадати дівчині її оргії, і Оперу, в якій вона побачила б кілька світських образів. Потрібен був весь його гнітючий авторитет, щоб юна свята наважилася на таку профанацію. Еррера так змінив свій вигляд, перебравшись військовим, що Естер ледве впізнала його; він подбав про те, щоб його супутниця взяла вуаль, і посадив її в ложу, сховавши від поглядів. Цей тимчасовий засіб, безпечний для невинності, так серйозно відвойованої, скоро втратив свою дію. Вихованка відчула відразу до обідів свого опікуна, пройнялась релігійною огидою до театру і її знову опанувала меланхолія.

“Вона вмирає від кохання до Люсьєна”, — сказав собі Еррера, що хотів заглянути в глибину цієї душі й знати все, чого можна від неї вимагати.

Настав момент, коли тільки душевна сила підтримувала нещасну дівчину, а тіло її готове було піддатись.

Священик вирахував надходження цієї хвилини з жахливою практичною прозорливістю, що колись відзначала катів у їх майстерності допитувати. Він знайшов свою вихованку в саду, на лаві біля альтанки, під пестливим промінням квітневого сонця. Здавалось, що їй було холодно і вона там гріється; подруги з цікавістю дивились на її зеленувату блідість, на очі вмираючої газелі, на меланхолійну позу. Естер підвелась, щоб зустріти іспанця з жестом, що виявив, як мало в ній життя і, більш того, — як мало в неї бажання жити. Ця бідна циганочка, ця дика поранена ластівка вдруге викликала жаль у Карлоса Еррери. Цей похмурий служитель, якого бог, напевне, посилав тільки виконувати кари, зустрів хвору з посмішкою, в якій було стільки ж гіркоти, скільки й лагідності, стільки ж помсти, скільки й милосердя. Привчившись до самотніх міркувань, до заглиблення в себе під час її майже монастирського життя, Естер вдруге відчула недовір’я, побачивши свого заступника, але, як і в перший раз, її негайно заспокоїли його слова:

— Ну, люба моя дитино, чому ж ви ніколи не говорите зі мною про Люсьєна?

— Я вам обіцяла, я заприсягалась вам, — сказала вона, конвульсивно здригнувшись від голови до п’ят, — не називати цього імені.

— Ви все ж не переставали думати про нього.

— Тільки в цьому, пане, моя провина. Весь час я думаю про нього, і коли ви оце ввійшли, сама до себе казала це ім’я.

— Розлука вас убиває?

Замість відповісти, Естер схилила голову, як це роблять хворі, що вже відчувають подих смерті.

— Побачити його знов?.. — сказав він.

— Це значило б жити, — відповіла вона.

— Чи думаєте ви про нього тільки душею?

— Ах, пане, кохання неподільне.

— Дочка проклятого племені! Я все зробив, щоб урятувати тебе; повертаю тебе до твоєї долі: ти знову побачиш його!

— Чому ви зневажаєте моє щастя? Хіба я не можу кохати Люсьєна і перебувати в чесноті, яку люблю так само, як і його? Хіба я не готова вмерти тут ради неї так само, як готова була б умерти ради нього? Хіба я не помру через свій подвійний фанатизм: через чесноту, яка зробила мене гідною його, і через нього, що кинув мене в обійми чесноти? Так, я готова вмерти, не побачивши його, готова жити, побачивши його знов. Бог мені суддя!

Краска знов забарвила її щоки, блідість набула золотистого відтінку. До Естер знову повернулась її чарівливість.

— Наступного дня після того, як омиєтесь водою хрещення, ви побачите Люсьєна і, якщо