Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен - Володимир Львович Єшкілєв

Рабі замовк і пильно подивився на мене, немовби оцінюючи враження від його слів. Але в голові моїй було порожньо, навіть цікавість в той день була квола. Рабі Ісраель підняв праву руку долонею уперед і заговорив владно і жорстоко.

– А тепер, Ратиборе, – сказав він, – ти відповіси на три мої запитання. І горе тобі, якщо відповіді твої будуть неправдиві.

І, дивлячись на нього в ту мить, зрозумів я, що переді мною могутній володар Великого Степу, Спостерігач Заходу, слово якого було законом для двох третин величезної імперії Раш-Хазарії. І я злякався.

– Хто були батьки Оряни-Танбіт? – спитав рабі Ісраель.

Я сказав Носієві Зірки, що мені не відомо, але Силеник, за словами старших жерців, узяв Оряну з села Пересічень біля Дніпра. А в тому вбогому селі жили лише примучені каганом поселяни та збирачі меду.

Тоді Спостерігач Заходу поставив друге запитання:

– Чи не було в Танбіт дітей від Силеника?

– Ні, – сказав я. – У чотирнадцять літ забрав її Силеник наложницею, і п’ять років жила вона в капищі – і все те було на моїй пам’яті. Дітей вона не мала.

Важко подивився на мене рабі Ісраель, а тоді витягнув із дерев’яної скрині срібного амулета. Один його бік був без позначок і блищав, як дзеркало. На другому боці виднілося зображення хреста із загнутими вправо кінцями. Рабі тримав амулет як отруйну змію.

– Це знак Макрі-Чихен, – сказав Носій Зірки. – Знак проклятого народу. Відповідай правдиво і без облуди: чи бачив ти у вашому капищі, у Силеника або у відьми, зображення цього знака?

– Ні, – відповів я правдиво, без облуди.

Рабі сховав амулет і сидів якийсь час мовчки, не дивлячись на мене. Тоді сказав:

– Якщо десь-колись ти розповіси про нашу розмову і про знак, який бачив, – кара буде страшною, Ратиборе. Але якщо ти мовчатимеш, я обіцяю тобі: Ерге ніколи не взнає, що і як ти робив із його жоною в печері Арпавута.

Я ще більше злякався, бо не міг зрозуміти: звідки рабі знає про мій блуд із Менгі-ханум.

– Завтра, – промовив рабі, – ти вибереш собі коня в стайнях Ерге-багатура. Післязавтра я відправлю людей із даниною від печенігів в Ітхель. Поїдеш із ними у Священне місто й розповіси все, що розповів про Танбіт, Найвищій Раді Екзегетів[48] Раш-Хазарі. Ось тобі охоронний знак від мене.

Він дав мені срібну шестикутну зірку на залізному ланцюжку і десять дирхемів. Я впав на коліна і почув, що за моєю спиною грюкнули двері. Мені наділи пов’язку на очі й вивели із Чертога. Вої Сондоке-багатура чекали мого повернення біля дверей вежі. З ними я проминув внутрішню браму і пішов у стайні вибирати коня. Вої сказали Ерге, що рабі наказав віддати Ратбер-хемегу об’їждженого коня за його, Ратберовим, вибором. Багатур скривився, але наказ виконав. І в мене з’явився власний кінь, якого я назвав Яргастом. Так звали славетного рисака кагана Аскольда. Мій Яргаст був із печенізьких коней – сильний, невтомний. Збрую купив я у Людяти, а ті дирхеми, що залишились, витратив на грецьку книжку. Наскільки я пам’ятаю, то були проповіді святого Іоанна Хризостома.[49] Продав мені її один із саркельських іудеїв на ім’я Зоровавель, муж, сповнений чеснот і вченості.

Так закінчилося моє перебування у Саркелі.

День від’їзду з фортеці був сонячним і спекотним. Степове літо згасало серед задушливих вітрів і тоненьких миршавих смерчів, зграйки яких здіймали червону пилюку з курного східного шляху.

Я залишив Саркел із важким серцем, не знаючи ще мудрих слів Мелхиседека, сина Левієвого: «Благословенні ті, що йдуть на схід сонця». Даждьбожі молитви відходили від моєї душі на захід, до Бористену, а нових я ще не навчився. Яргаст теж був сумний і трусив по дорозі байдужою ходою. Людята, благословляючи ім’ям Мокоші в дорогу, назвав мені імена склавинських майстрів в Ітхелі, які б не відмовили родовичеві у допомозі. Але найцінніше ім’я, як потім виявилось, назвав мені Зоровавель. Старий сказав, віддаючи мені книгу Хризостома: «Для грошей ти знайдеш у Священному місті багато хворих і небідних людей, для кохання – багато красивих і недорогих жінок, але якщо схочеш знайти мудрість книжну й людську, йди на вулицю Мідного Стовпа і спитай там оселю Мелхиседека, сина Левієвого з роду Фінеєса Дамаського». Так на шляху до таємничого Ітхеля мав я у кошику Надії лише кілька імен – знаки малі, непевні. А попереду відкривався незнаний і неозначений Схід, простори Раш-Хазарі, відкриті всім вітрам ойкумени.

Вже недалеко від Саркелу побачив я великі зграї вовків – вони бігли обабіч нас на схід. Старший із воїв саркельських, що везли в Ітхель данину, сказав, дивлячись на вовків: «Тікають від війни».

Тоді, коли я прямував до Ітхеля назустріч Другому з Імен Єдиного, каган Сьєрн Хельґ рушив свої війська чорних булгар на Саркел. І вийшли на прю Київ і степова Біла Вежа, а за ними стояли дві наймогутніші сили північної частини ойкумени – конунги варязького Неаґарда і Найвища Рада Екзегетів Раш-Хазарі.

Долаючи курні, вкриті червоним і жовтим пилом фарсаги[50] Раш-Хазарі, не знав я, що з волі Єдиного наближаюсь до другого з Його Імен, котре відкрилося мені в благословенній оселі мудрого Мелхиседека, сина Левієвого.

Ім’я це елліни і руми називають Чотирилітерником, хазари і всі коліна іудейські – Забороненим та прихованим, а послідовники Мовчазного Шейха з гірських фортець Кавказу – Смертоносним. У Хазарії це ім’я заборонено вимовляти вголос, а складається воно з чотирьох літер прадавньої іудейської мови: «йод»,