Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен - Володимир Львович Єшкілєв
Над ранок я заснув, але спати довелося недовго. Збудили мене суворі вої із сотні Сондоке-багатура. Золоті шестикутні Зірки Давида пломеніли на їхніх лускатих срібних панцирах, і старший із воїв сказав: «Рабі Ісраель, Спостерігач Заходу, хоче бачити тебе, лікарю Гафаг з дому Йосифового».
Вої у срібних панцирах повели мене в цитадель Саркелу. Ми ввійшли у браму внутрішнього муру, що поділяв фортецю на південну та північну частини. Брама ця була з двох дубових колод, а ззовні покрита мідними плитами у два пальці завтовшки. Відразу за брамою була збудована дерев’яна споруда – на високих колодах розміщено щось на зразок величезного кошика з кам’яними брилами. Коли вороги підведуть до брами таран, колоди підсічуть сокирами, і купи каміння завалять простір між покритою міддю брамою і другою – дерев’яною. Від другої брами до цитаделі веде вузький хідник між цегляними стінами. Вої провели мене тим хідником до залізних дверей у кам’яній товщі вежі. Коли ми наблизились до дверей, незрима сторожа відчинила їх ізсередини. Я опинився у тісній темній комірчині. З темряви до мене простягли руки люди, обличчя яких закривали чорні відлоги. Мене обмацали, витягли з-за пояса ніж і зав’язали очі. Потім ми довго йшли хідниками і сходами: відчинялися двері, перегукувалися гаслами охоронці. Нарешті грюкнули останні двері, і з моїх очей зняли ганчірку.
Я побачив велику довгу залу без вікон. Освітлювало її шість дивних смолоскипів, які не смерділи, палаючи рівним ясним полум’ям і зрідка потріскуючи. Склепіння над ними було біле, без сліду кіптяви.
Під стінами за ли стояли зручні ослінчики, обтягнені червоною тканиною. Підлогу встеляв суцільний килим – величезний, чорно-червоний.
Віддалена від мене стіна зали була вкрита чорним оксамитом із зображенням семисвічника й Зірки Соломона. Перед оксамитовою завісою стояв дерев’яний престол у вигляді крісла з високим бильцем, на якому вправний майстер зобразив семисвічник і написав «Шаддай», що означає одну з незліченних якостей Єдиного: «Всемогутній».
Я зрозумів, що перебуваю у Чертозі Нарад – таємному підземеллі під фортечною синагогою, де рабі Ісраель радиться з найвищими зверхниками Саркелу. Не знав я тільки одного: нащо мене сюди привели. Може, рабі Ісраель захворів?
Рабі сидів на одному з червоних ослінчиків біля престолу. Пізніше, в Ітхелі, я зрозумів, що трон із написом «Шаддай» могли займати лише Божественний Каган Хазарії з роду Ашинів та цар Ітхеля з роду Обадії Першого. Від заснування Саркелу до моїх часів ніхто й ніколи не посідав престолу в таємному підземеллі. У кожній із фортець на просторах Раш-Хазарії – Священного Хазарського каганату – є такий престол, скопійований з Істинного Трону в Ітхельському палаці Кагана. Так і стоять ці крісла порожні – як Знаки всюдисутності богоданої влади Кагана і Царя…
Рабі Ісраель був, напевне, не зовсім іудеєм, бо мав вузькі очі степового народу. Але у тих очах опирався мінливому сущому тисячолітній спокій іудейської мудрості. Невеликого зросту, щуплий, він кутався у шовковий білий плащ, а на голові мав круглий повстяний капелюшок із срібними бляшками – ханнезар. Навколо ханнезара ще де-не-де виднілися залишки сивого волосся, але обличчя рабі було безбороде, а скроні – голені та блискучі. Років йому було, напевне, шістдесят, а жовтизна довкола очей вказувала на печінкову хворобу.
Рабі Ісраель показав мені на ослінчик навпроти свого і промовив на вправній склавинській мові:
– Сідай, Ратиборе.
Ніхто з іудеїв у Саркелі не називав мене склавинським ім’ям. Здивований, сів я на ослінчик. Рабі говорив далі:
– Ось уже рік, як ти живеш у Саркелі. До того ти жив у Києві, і зрадник Хельґ продав тебе у рабство Йосифу.
– Так, – підтвердив я.
– Ким ти був у Києві? – спитав рабі.
Я розповів Ісраелеві про Желянську вить, Силеника та про події останнього року Аскольдового каганства. Рабі слухав дуже уважно, не перериваючи моєї оповіді й не вимагаючи додаткових пояснень. Довго говорив я, а коли закінчив, рабі сказав:
– Ти добре розповідаєш і робиш розумні висновки. А тепер я розповім тобі, Ратиборе, дещо з того, що сталося у Києві за останній рік.
Він прикрив очі й почав:
– Та жінка, яку ти звеш Оряною і яку немудрі булгари в Балтаварі називають Танбіт, за задумом Ворога-Сатани, рік тому потрапила в наложниці кагана Сьєрна Хельґа. Ворог дав їй підступну хитрість і вправність у любощах, через що та відьма стала улюбленою жоною кагана. І намовила його на зраду державі Божественних Ашинів. На ній кров Захарії, сина Веніамінового, і Йоханана, сина Йосифового, і ще стількох великих мужів Раш-Хазарі, що саме небо волає до помсти. Але тій відьмі цього замало. Вона вчинила страхітливе блюзнірство, проголосивши себе у Балтаварі Танбіт-ханумою, правнучкою давнього Божественного Кагана Савар-хана, який відступив частину своєї священної влади в Ітхелі першому правовірному царю Раш-Хазарі – рабі Обадії.
Говорячи ці слова, рабі Ісраель підвищував голос і, нарешті, вимовив ім’я царя Обадії так гучно, що похитнулось полум’я дивних смолоскипів і важка луна впала на килим з аркового склепіння потаємного Чертога Нарад…
Уже тихіше рабі продовжив:
– Двічі достойний Сондоке-багатур, його син Горіші-кучук та їхні вої намагалися забити відьму Танбіт, й обидва рази незрозумілим чином вона врятувалася. Багато воїв загинуло в Києві та Балтаварі, а відьма лишилася неушкодженою.
Її закляття перетворили Хельґа та нерозумного хана Кубрата на сліпі знаряддя Ворога. Найкращі вивідувачі Саркелу були викриті й померли в нелюдських муках, бо Ворог підказав відьмі їхні імена. Нарешті два місяці тому Танбіт (хай буде прокляте це ім’я!) народила Хельґові мале чортеня, сина. А Хельґ проголосив його своїм наступником та спадкоємцем престолу в Ітхелі!
