Замах (Щось краще за смерть) - Рохір ван Аарде
На нього знову напав дикий кашель. У нього сухоти, подумав Леонід. Він довго не протягне.
— Що ти зробив зі своїми Гомером та Платоном? — запитав він на кінець. Йосип на мить задумався.
— Спалив, — відповів він. — Мені набридло тягати їх з собою.
— І тільки тому?
Йосип глянув на нього.
— Та ні. Це сталося після тієї історії з Лендиком. Я тоді вибився з колії. Перш за все через... я почував себе паскудно через ту жінку. Я зрозумів, що надто довго тішився ілюзіями...
— Що чекаєш від майбутнього? — запитав Леонід.
— Нічого, — відповів Йосип. — Я дуже хворий. Мені б у санаторій, а ми тут навіть лікаря не маємо.
Не про те Леонід питав, не про майбутнє Йосипа, а про майбутнє взагалі, про їхнє майбутнє. Більше він ні про що не питав, і так усе було ясно.
Було ще щось, що згадував умисно, немовби воно його виправдовувало. Через те що Дмитро не хотів його наражувати на непотрібний ризик і поки що не брав з собою на акції, то Леонід і декілька інших змушені були залишатися в криївці, яку регулярно переміщували, де їм випадало нічого іншого, як чергувати та доглядати за зброєю. Коли ж вертався Дмитро, то знаходив їм заняття, проте, коли інші були на акції, то ті, кого не брали з собою, нічим особливим не займались. Літо було в розпалі, ліс наповнився новим, буйним життям, яке ще більше мулило серце хлопців, і вимушене байдикування оберталося тягарем, а до безглуздої муштри без офіцерського нагляду вони відчували просто огиду. Якось одного певного погожого полудня Леонід вийшов на перелісся, недалеко від криївки, щоб засмагнути. Під деревами стояла задушлива спека, і хоч повітря на галявині не гнітило, Леонідові і там стало загаряче. Він улігся на краю галявини, щоб покуняти в затінку. Коли Дмитра або його лейтенанта не було, то ті, що залишалися в лісі, переважно їли та спали. Куняли просто від нудьги.
Він прокинувся від голосів. Це були Полікарп та Андрій, які ходили збирати ягоди та гриби. Хоч хлопці були близько, вони його не зауважили, бо лежав він серед високої папороті, а обізватися до них йому було ліньки. Хлопці тим часом давили в швах одягу воші — непочатий край роботи, бо були погризені аж до крові. І тут він почув, як обізвався Андрій: «Ану, подивись на мою голову, там повно гнид».
Він вже знов було задрімав, як почув Андрія: «Не тут! Ти що!»
— Та тут нікого немає! — відповів Полікарп.
Леонід знехочу ледь підвівся, щоб глянути, що там коїться. Якусь мить він подумав, що вони борються. Коли він усе зрозумів, то його враз охопило почуття відрази і люті одночасно. Дарма що він до цього не мав жодного відношення, він відчув себе особисто приниженим і присоромленим настільки, що мав бажання уклякнути так, щоб ніхто ніколи не довідався про його присутність тут. Проте хрипливе шептання і пихтіння, які звучали наче стогін, настільки поглибили його огиду, зробили її незносною, що зібрав докупи свої манатки, встав і, не звертаючи увагу на тряскіт, подався через чагарники.
У криївці він знайшов гриби, які вони зібрали. Він узявся їх чистити та різати, що належало і до його обов'язків, як тут його знову огорнуло почуття огиди і люті.
— Пропади ти пропадом з таким брудом! — подумав він і вхопив шкіряний мішок для води. Він зупинився над річкою, довго вглядався у прозору воду, яка з дзюркотінням неслася вперед, побачив золотисту бабку, темну рибину, яка стрілою понеслася геть, сонячне проміння, що пробивалося через гілля, погойдування верхівок дерев на небесній блакиті. Світ був надто прекрасним, а життя, незважаючи на все, надто гарним, щоб проциндрювати його тут, щоб ховатись по смердючих норах, щоб принести себе на пожирання вошам або сухоті, щоб очікувати смерть або в'язницю, щоб спалити свої мрії і визнати свої останні ілюзії безнадійними, щоб нарешті з убогості видертися на інше тіло, покрите такими ж червоними плямами від укусів вошей, і хрипло нашіптувати йому непристойності. Все, що виявляло в ньому ще опір, — бо вже розумів, що все виявиться таким простим, як це обіцяв Кірповський, — все, що його ще стримувало, — обернулося в ніщо перед бажанням жити, а не скніти як трутовик у темряві, не бути змушеним ховатися як щур і тільки думати про животіння, про те, як рятуватися від щуролова. Воду він приніс декілька годин пізніше. Їсти почали варити без нього. Андрій пік на рожні зайця, якого спіймав на сильце, і не підводив погляду.
— Леоніде, — з трудом промовив Полікарп, — ходи зі мною. Маю тебе щось запитати.
Вони пішли разом, обличчя їхні були похмурі і кам'яні від розгубленості.
— В чому справа? — запитав Леонід.
— Мені прикро за сьогоднішній полудень. Я не знав, що... Не розповідай іншим і не говори про це Дмитрові.
Він глянув на грубе, дещо простакувате, проте привітне обличчя Полікарпа, яке набігло кров'ю.
— Це мене не обходить, — відрізав Леонід.
— Не думай, що... — почав знову Полікарп. — Запевняю тебе...
Він замовк, брехати не було сенсу. Тоді вилаявся.
— Ми не з каменю і не святі.
Він вилаявся ще раз — це були єдині слова, які йому одразу спадали на думку.
— Хіба не розумієш? Я теж волів би краще мати жінку і
