Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Через три або чотири роки після приїзду з Парижа, коли Родон Кроулі з дружиною поселилися в маленькому затишному будиночку на Керзон-стріт у Мейфейрі, навряд чи серед численних друзів, які втішалися їхніми обідами, знайшовся б хоч один, що не ставив би собі про них такого запитання. Романіст, як ми вже зазначили, знає все. І оскільки я можу розповісти публіці, як Кроулі та його дружина жили без ніякого прибутку, то звертаюся з проханням до газет, що мають звичку наводити цитати з різних сучасних їм періодичних видань, не передруковувати поданих нижче точних відомостей і розрахунків, з яких я, перший їх відкривши і витративши на них певні кошти, хочу отримати зиск.
«Сину мій, — сказав би я, коли б доля благословила мене сином, — виявивши хоч крихту допитливості й постійно спілкуючись з людиною, ти можеш дізнатися, як їй щастить добре жити, не маючи за душею жодного пенні. Але краще тримайся якнайдалі від такого джентльмена і користуйся відомостями з другої руки, як ти користуєшся логарифмами, бо обчислювати їх самому вийде, їй-богу, тобі дорожче».
Отже, не маючи ніякого прибутку, Кроулі з дружиною протягом двох чи трьох років, про які ми можемо розповісти тільки дуже коротко, жили в Парижі щасливо й приємно. В цей час Кроулі залишив гвардію і продав свій патент. І коли ми знов зустрічаємося з ним, тільки вуса та звання полковника на візитних картках свідчать про те, що він служив у війську.
Ми вже згадували, що Ребека, тільки-но опинившись у Парижі, посіла дуже помітне, ба навіть чільне місце у столичному товаристві і її радо приймали в багатьох домах французької аристократії, яка повернулася з вигнання. Англійці з вищих кіл, що жили в Парижі, теж упадали коло неї, обурюючи тим своїх дружин, які терпіти не могли цієї вискочки. Протягом кількох місяців салони Сен-Жерменського передмістя, в яких вона забезпечила собі місце, і блиск нового двору, де її радо приймали, зачаровували й, мабуть, п’янили трохи місіс Кроулі, бо в пору цього, тріумфу вона схильна була навіть гордувати деким — переважно молодими військовими, з яких в основному складалося товариство її чоловіка.
Натомість полковник збуджено позіхав серед герцогинь і поважних придворних дам.
Ті старі торби, граючи в карти, зчиняли такий ґвалт за кожну п’яти франкову монету, що полковник Кроулі не хотів марнувати з ними час за гральним столом, їхньої дотепності він не міг оцінити, бо не знав французької мови. «І не набридне Бекі,— дивувався він, щовечора робити реверанси всім тим принцесам!» Врешті він перестав їздити з Ребекою на ті вечори й повернувся до своїх звичайних розваг серед добрих друзів, вибраних на свій: смак.
Кажучи, що хтось добре живе невідомо за що, ми вживаємо вислів «невідомо за що» на означення чогось невідомого нам; просто даємо зрозуміти, що не знаємо, як та людина покриває свої видатки. Що стосується нашого приятеля полковника, то він мав великий потяг до всяких азартних ігор і, оскільки йому весь час доводилось орудувати картами, костями чи більярдним кийком, він оволодів ними, певна річ, набагато краще за тих, хто лише при-нагоді брав їх у руки. Орудувати більярдним кийком — це все одно що орудувати олівцем, флейтою чи рапірою: їх не можна опанувати зразу; тільки постійні вправи й наполегливість у поєднанні з природним хистом дають змогу досягти майстерності в цій справі. І Кроулі з блискучого аматора став справжнім майстром більярду. Як у великого полководця, його геній виростав разом з небезпекою, і, коли щастя відверталося від нього протягом усієї гри і проти нього починали битися об заклад, він з дивовижним хистом і сміливістю раптом робив кілька спритних ударів, що міняли хід гри, і врешті здобував перемогу, вражаючи всіх, тобто тих, хто не знав його стилю. Бо ті, хто знав його, були обережні, коли ставили гроші проти гравця, наділеного таким самовладанням і такою блискучою, неперевершеною майстерністю.
У карти він грав так само чудово, хоч на початку вечора весь час програвав, ходив дуже неуважно й робив такі помилки, що новачки. часто схильні були недооцінювати його хист. Та коли після кількох невеличких програшів він розворушувався, ставав обережніший, усі помічали, що гра його зовсім мінялась, і тепер уже можна було з певністю сказати, що, перше ніж скінчиться вечір, він розіб’є свого суперника вщент. І справді, дуже мало було таких, що могли похвалитися виграшем у Кроулі.
Успіх не зраджував йому, тож не дивно, що заздрісники й переможені часом відгукувалися про нього дуже й дуже неприхильно. І як французи казали про герцога Веллінгтона, який ніколи не зазнавав поразок, що лише збіг щасливих обставин забезпечує йому перемогу, — навіть допускали, що він зшахрував під Ватерлоо, тому
