Син - Філіп Майєр
Наступного ранку ми з Лайонсом прокинулися… а от Мак-Давелл — ні.
— Я проклятий, — скрушно похитав головою Лайонс.
— Здається, на Мак-Давелла звалилося гірше прокляття, ніж на тебе.
Мені несила було вислуховувати його скарги на життя, адже моя рана всю ніч не давала мені спати. А тут — ще й копай могилу…
— Та ні, — мовив він. — Я маю на увазі, що всі навколо мене — умирають, а я й подряпини не маю.
— То й що? Я такий самий.
— За шість місяців, що ми їздимо разом, ти вже двічі був поранений стрілою.
— Але ж і тоді, і тепер стріла не зачепила життєво важливих точок.
— Так чи інакше, ти — був поранений, а я — ні. Не бачиш різниці? А я, чорт забирай, бачу…
Мені так і не вдалося переконати його в тому, що ніякої різниці тут насправді немає. Він пішов із рейнджерів за рік до того, як ми вступили до Конфедерації. Поїхав жити до Нью-Мексико й загинув там, попри свій талан і міцне здоров’я.
Продавши в Остіні все, що нам дісталося від команчів (тобто коней, зброю та сідла), ми з Лайонсом узяли кожен свою половину виручки й роз’їхалися в різні боки: він — у черговий похід, я — до судді Блека, якому захотів віддячити. Він-бо два роки тому забезпечив мене конем та зброєю, і я, розбагатівши, тепер міг заплатити йому за все це (частину свого багатства я витратив на новий одяг). Суддя не захотів брати грошей, але сказав, що дуже радий бачити мене — тепер уже справжню білу людину. Він запросив мене до столу, і я пообідав разом із ним, його дружиною й трьома доньками. Дівчата були просто в захваті від того, що я приїхав, а їхня мати вже не гнівалася на мене так сильно.
— Я знала, що це піде тобі на користь, — мовила вона. — Тобі справді потрібно було стати бодай трошки цивілізованішим.
Я не сказав їй, що разом із рейнджерами займався тим самим, що й під час походів з індіанцями… Що ж до дівчат, старша й середуща під час обіду пускали мені бісики. Це було б не так уже й погано, якби мені після того страшенно не захотілося сексу. Тож за наступні кілька днів я витратив усі свої заощадження на місцевих повій.
У місті, переповненому жебраками, волоцюгами, сутенерами та всілякою іншою нечистю, я почувався, мов у смердючій клітці. Мені довелося продати свого пістолета «Деррінджер», щоб купити дванадцять доз каломелю (я заливав його собі в обидві діри, боячись, що підхопив сифіліс). Потім я заклав у ломбарді один зі своїх кольтів і знайшов кімнату в найдешевшому готелі міста, сподіваючись, що техаський уряд незабаром знову нашкребе грошенят, щоб зібрати нові загони рейнджерів.
Одного разу до моєї кімнатки прийшов якийсь суб’єкт і простягнув мені торбу із сиром’ятної шкіри — наче приніс довгоочікувану посилку. Торбу я взяв, утім одразу не відкрив. Простяг руку до задньої кишені, де носив «Деррінджера»… та ж я його продав! Ну, гаразд — біс із ним. Цей жалюгідний тип, схожий на помічника трунаря, з чотириденною щетиною та в пом’ятому капелюсі, усе одно не становить небезпеки для мене.
— Я бачився із Шером Вошберном цими днями, — мовив він. — І почув від нього твоє ім’я, що здалося мені знайомим. А потім знайшов папірця, на якому записав його колись.
Я просто витріщився на нього.
— Твій батько дуже багато розповідав про тебе всім нам.
— Та хто ви такий?
— Я приїхав сюди верхи з Накадоче. Купив собі там ферму… Та завжди пам’ятав, що повинен передати це тобі.
Усередині торби була жилетка, зроблена з акуратно зшитих між собою скальпів. їх було кілька десятків: деякі — з волоссям, деякі — без; шкіра в усіх них була досить темною.
— Це все індіанські скальпи, — мовив мій гість. — Можу заприсягтися, чорт забирай, якщо ти в цьому сумніваєшся. Свого часу я допомагав твоєму татові вичищати і зшивати десь половину з них.
Я взяв жилетку до рук і відчув, яка вона м’яка на дотик. У такій самій колись звелів себе поховати Тошавей…
— Я можу чимось віддячити вам за це?
Він похитав головою, а тоді хотів сплюнути на підлогу, та стримався.
— Ходімо звідси на вулицю, — запропонував я.
Ми неквапно йшли поряд у напрямку околиці міста.
— Ти ж знаєш, що він тоді кинувся навздогін за тобою? — мовив мій супутник. — Місця собі не знаходив… Добрався аж до Ллано, і вже тоді згубив слід.
— Кхм… — тільки й сказав я.
— Він зробив усе, що міг, аби знайти тебе.
Діставшись річки, ми задивилися на воду — мовчки (а що ще могли ми сказати одне одному?). Я запропонував йому жувального тютюну, і він, узявши шматочок, поклав його до рота. Повз нас пропливали човнярі, кваплячись доставити всілякі товари поселенцям, які жили вище за течією.
— Твій тато був не такий, як усі, — він нарешті порушив мовчанку. — Відчував індіанців за їхнім запахом — немов той вовк.
— Як він загинув?
— Я пам’ятаю, — неквапно заговорив він, далі дивлячись на річку, — як колись, стоячи на Конґрес-Авеню, можна було чути одним вухом постукування більярдних кульок у салуні, а другим — бойові кличі індіанців. Будинків тут стояло тоді три чи чотири десятки. А тепер — он як усе розрослося…
Він озирнувся, щоб подивитися на місто, де нині мешкали тисячі людей. Нижче за течією поромник перевозив пасажирів, і гроші рікою текли до його кишені.
— Як це сталося? — знову запитав я.
Він промовчав, і я уявив собі, як батько повертається додому, а там… Ось він уже мчить на коні, сподіваючись повернути бодай своїх синів… Задивившись на воду, я відчув, як разом
