Син - Філіп Майєр
Я вистрелив у кущі, де хтось ворухнувся. Потім перевів приціл на півфута й вистрелив іще раз, і так — доки не спорожнів магазин. Я майже встиг перезарядити рушницю, коли капітан миттю пересунувся дещо ліворуч..
Згодом стріли припинили свистіти, і запала тиша. Я чув лишень дзвін у своїх вухах, і ще — передсмертне іржання та форкання коней. Раптом хтось із людей застогнав, гукаючи свою дружину… Рейнджерів, крім Лайонса й мене, серед живих залишилося тільки троє (вони ховалися в засідці позаду мене). Капітан був далеко попереду нас. Мій кінь загинув, і я міг би спокійнісінько сидіти на місці, ховаючись за його трупом. Але натомість — вдався до короткої перебіжки, покривши шість чи сім ярдів. А потім на таку саму перебіжку наважився й Лайонс. Як на гріх, сонце світило яскраво, а я загубив свого капелюха, тому й не міг як слід розгледіти команчів, які стріляли з-за купи каміння. Одначе зробив іще одну перебіжку й залишився неушкодженим. Далі — ще одну, трохи довшу… і вже тоді, коли мені в стегно вп’ялася стріла, я впав. Капітан зарядив свою рушницю й випустив довгий залп; я нарешті змусив себе підвестися. Куди цілитися — уже не міг збагнути. Аж тут побачив поряд із собою Лайонса.
— Нарешті ми їх перемогли! — мовив він.
— А он там — хіба нікого немає?
— Піди й перевір, якщо хочеш. Але я нарахував п’ять трупів. Інші двоє живі, бо втекли до річки…
— …і ще один побіг туди само.
— Ну, ось тобі й восьмий.
— У тебе набої залишилися? — невпевнено запитав я.
Він запхнув порожнього пістолета в кобуру й витяг другого.
— Два. Достатньо, щоб застрелити ще когось із індіанців… Гей, ви, бабното довбана! Ну ж бо, пересуньтеся праворуч!
Троє хлопців, які перебували позаду нас (на відстані близько вісімдесяти ярдів), послухалися капітана. Пересувалися вони короткими перебіжками, пригинаючись якомога нижче, — хоча ми з Лайонсом спокійно стояли, випроставшись на повен зріст.
— Хто це, у біса, біжить останнім? — пробурмотів він.
— Напевно, Вошберн. А ті двоє — Мерфі й Данхем.
— От же ж педики смердючі… Мак-Каллоу, подивися наразі, що в тебе з ногою.
Я так і зробив. І виявив, що народився в сорочці, адже вістря проштрикнуло мені стегно навиліт, не зачепивши великої артерії. Відчуваючи, як стікає просто в мій чобіт кров із рани, я обійшов підніжжя скель; Лайонс тим часом перевірив їхні верхівки. Індіанців ми не знайшли — тільки їхніх коней, які напасалися на березі річки.
— Нам підійти до вас? — вигукнув один із тих трьох нікчем.
— Поки що ні! — перезирнувшись із Лайонсом, відповів я.
Наблизившись до мертвих команчів, ми з ним сповільнили крок.
Деякі трупи лежали в калюжах крові, а деякі — здавалися просто сплячими, бо смерть їхня була дуже милосердною: куля в шию — і ніякої тобі крові й страждань. Подивившись їм в обличчя, Лайонс, певно, упізнав когось зі своїх колишніх друзів — не схотів-бо разом із нами чотирма знімати з них скальпи й ділити їхній одяг та інші речі. Просто відійшов собі подалі.
Коли ми підбирали із землі наших мерців, один із них раптом підвівся й витріщився на нас. Це був Мак-Давелл, якого, виявляється, чимось важким уперіщили по голові. Проте йому поталанило — він досить швидко зібрав сили й навіть спромігся сісти на коня та поїхати разом із нами, як звичайно. Що ж до мене, я перев’язав свою рану, ще раз подивувавшись тому, як це стріла пройшла повз артерію. А тоді — допоміг нав’ючити на коней тіла п’ятьох загиблих рейнджерів. Ми привезли їх до форту Літон, де й викопали для них могили.
Наступного ранку троє з чотирьох рейнджерів, які вижили, тобто Мерфі, Данхем та Вошберн, повернули свої значки Лайонсові.
— Нам не потрібні коні тих дикунів, — мовив Вошберн. — Лише скальпи, зброя тощо.
— Забирайте, — кивнув Лайонс.
— Що, додому забаглося? — зиркнув я на Вошберна.
Це було таке собі косооке опудало зі Східного Техасу, яке під час останньої битви відсиджувалося в засідці позаду нас — на відстані десь у сотню ярдів.
— Витримувати таке, як було вчора, за «спасибі» — це занадто навіть для такого глиноїда, як я, — відповів він. — Якби нам за це як слід платили, то ще б можна було. А так…
Показавши пальцем у бік двох інших дезертирів, Вошберн додав:
— А ти знаєш, що Данхем із восьми років дружив із Муді?
— Ні, — тільки й сказав я.
Нібито я винен у тому, що Гінс Муді загинув… (Данхем не чув цієї розмови, бо вже далеко відійшов від нас).
Отож, боягузи пішли пакувати речі, і зрештою від нашого загону лишилося троє — Лайонс, я та Мак-Давелл. Це був зовсім іще юний веселун, який «заробляв» собі на життя конокрадством до того, як записатися в рейнджери; я був дуже радий, що він вижив і вирішив залишитися з нами. Трохи згодом ми втрьох стояли на бруствері й спостерігали за Данхемом, Вошберном і Мерфі, які неквапно їхали верхи в напрямку гір. Але вони, певно, відчули, що ми на них дивимося, і всі як один пришпорили своїх поні.
— Ну що, хлопці? — обізвався Лайонс. — Кожен із нас отримає тепер удвічі більше трофеїв, еге ж?
Решту дня ми провели, чистячи нашу зброю та лагодячи спорядження для коней. Двоє з тих скакунів, які дісталися нам від команчів, мали тавро Сполучених Штатів; ми обміняли їх на потрібні нам речі в Еда Галла, а він — продав мексиканцям. Я отримав як трофей рудого красеня-мерина, якого пізніше програв у карти.
— Скільки індіанців утекло? — поцікавився Ед Голл.
— Двоє, — відказав я.
— Ви впевнені, що не збираєтеся залишитися тут іще на якийсь час?
— Та не переймайся так. Якщо побачиш індіанців, просто запроси їх повечеряти перед жерлом твоєї гармати.
— Удруге вони, хи-хи, на це навряд чи поведуться.
Звісно ж, це була не його гармата, а Бена Літона — славнозвісного мисливця за скальпами, який помер кілька років тому (як я підозрюю,
