Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Поки ми чекали, над'їхав і той фашист на велосипеді. Пройшов поїзд, і Гай увімкнув мотор.
— Заждіть! — гукнув до нас іззаду велосипедист. — У вас брудний номер.
Я вийшов з машини з ганчіркою в руці. Номер було витерто, коли ми спинялись обідати.
— Його ж добре видно, — сказав я.
— Ви так вважаєте?
— Подивітеся самі.
— Я не бачу. Він брудний.
Я витер номер ганчіркою.
— А тепер?
— З вас двадцять п'ять лір.
— За що? — спитав я. — Його ж і так було видно. А брудний він через те, що такі дороги.
— Вам не подобаються італійські дороги?
— Вони брудні.
— П'ятдесят лір — Він плюнув на дорогу. — Це машина ваша брудна, і самі ви брудні.
— Гаразд. Але дайте мені квитанцію з вашим прізвищем.
Він витяг з кишені квитанційну книжку, переділену перфорацією на дві половини так, що квитанція відривалась і давалася платникові, а копія її залишалася при корінці. Проте в книжці не було копірки, щоб зробити копію.
— Платіть п'ятдесят лір.
Він заповнив квитанцію чорнильним олівцем, відірвав її від корінця й подав мені. Я прочитав.
— Тут написано двадцять п'ять лір.
— Помилка, — сказав він і виправив двадцять п'ять на п'ятдесят.
— А тепер заповніть другу половину. І там теж поставте п'ятдесят.
Він усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи книжку так, щоб я не бачив.
— Їдьте собі,— мовив він, — поки ваш номер знову не забруднився.
Після того як стемніло, ми їхали ще дві години й заночували в Ментоні. Там було ніби дуже весело, чисто, спокійно і приємно. Ми проїхали по Італії від Вентімільї до Пізи й Флоренції, далі через Романью до Ріміні, а потім через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П'яченцу й Геную назад до Вентімільї. Уся ця мандрівка забрала в нас лише десять днів. Ясна річ, за такий короткий час ми не мали змоги дійти певного висновку щодо становища країни чи народу в цілому.
ПІВСОТНІ ТИСЯЧ
— Як себе почуваєш, Джеку? — спитав я.
— Ти бачив коли того Уолкотта? — сказав він,
— Тільки на тренуванні.
— Ну, — сказав Джек, — з тим хлопцем мені хіба що просто пощастить.
— Він тебе й разу не влучить, Джеку, — мовив Солдат.
— Дай боже, щоб так.
— Навіть жменею шроту не влучив би.
— Якби шротом, то нічого, — каже Джек. — Шріт для мене пусте.
— А от його влучити, мабуть, неважко.
— Та воно так, — сказав Джек. — Він не протягне стільки, як ми з тобою, Джеррі. Але поки що йому дуже щастить.
— Ти приб'єш його до смерті своєю лівою.
— Можливо, — сказав Джек. — Справді. Може й приб'ю.
— Дай йому чосу, як ти дав Малюкові Льюїсу.
— Малюкові Льюїсу… — сказав Джек. — Отому гицелеві!
Ми троє — Джек Бреннан, Солдат Бартлетт і я — були в ресторані Хенлі. За сусіднім столиком сиділи дві блудяжки. Вони були вже добре напідпитку.
— Гицелеві, кажеш? — мовить одна. — То ти кажеш, гицелеві г лобуряко ти ірландський?
— Атож, — відказує Джек. — Саме так.
— Гицелеві! — не вгаває та блудяжка. — Ці ірландські лобурі тільки й знають, що інших прозивати. Гицелеві, еге?
— Та облиш її. Ходімо звідси.
— Гицелеві! — аж заходиться та блудяжка. — А чи було коли таке, щоб ти комусь чарку поставив? Тобі ж самому жінка щоранку кишені зашиває. А й собі туди ж — «гицелеві»! Був би тут Тед Льюїс, він би тобі показав.
— Еге ж, — мовить Джек. — А ти сама даєш кому задурно, га?
І ми пішли. Отакий був Джек. Коли вже мав що сказати, то рубав навпростець.
Джек поїхав у Нью-Джерсі тренуватися на фермі Денні Хогана. Жилося там добре, але Джека це не дуже тішило. Він не любив залишати дружину й дітей і здебільшого був похмурий та сумний. До мене він ставився прихильно, подобався йому й Хоган, а от Солдат скоро почав його дратувати. Мати в гурті жартівника, та ще й не дуже дотепного, — то страшна річ, Солдат увесь час підкушував Джека, ну просто не давав йому спокою. Жарти його були не такі вже смішні й не такі вже добродушні, і Джекові зрештою це набридло, ось як воно, приміром, бувало. Джек кінчає вправлятися з тягарями та мішком і надягає рукавиці.
— Побоксуєш зі мною? — питає він Солдата.
— Гаразд, — каже той, — А як з тобою боксувати? Помолотити тебе, як Уолкотт? Кинути разів зо два в нокдаун?
— Саме так, — відказує Джек. Та це йому зовсім не подобалось.
Одного ранку ми троє були на прогулянці поза фермою. Зайшли далеченько і вже верталися назад. Три хвилини бігцем, «вилину — ступою, тоді знову три хвилини бігцем. Спринтер із Джека був кепський. На рингу, коли треба, він рухався швидко, а от на дорозі жвавістю не відзначався. І Солдат раз у раз підкушував його.
— Ну от що, — каже Джек. — Катав би ти, Солдате, назад до міста.
— Тобто як?
— Катай до міста й сиди там.
— А що таке?
— Мене вже нудить від твого базікання..
— Так? — питає Солдат.
— Отак, — відказує Джек.
— Тебе ще гірше занудить, коли Уолкотт натовче тобі пику.
— Еге ж, — відказує Джек, — може, й занудить. Але від тебе мене вже нудить.
І того ж таки ранку Солдат виїхав поїздом до міста. Я провів його на станцію. Він був страшенно ображений.
— Я ж просто жартував, Джеррі,— сказав він. Ми стояли на пероні, чекаючи поїзда. — Йому не було чого так лютувати.
— Він нервовий і дражливий, — сказав я. — А так він хлопець добрий, Солдате.
— Та де там в біса! Ніколи він не був добрим хлопцем.
— Ну, до побачення, Солдате, — сказав я.
Поїзд уже надійшов. Солдат з валізою в руках піднявся на приступку.
— Бувай, Джеррі,— сказав він. — Ти ще приїдеш до міста перед матчем?
— Навряд.
— Тоді побачимося на матчі.
Він зайшов у вагон, кондуктор скочив на приступку, і поїзд рушив. Я повернувся на ферму, Джек сидів на веранді й писав листа дружині. Поки мене не було, принесли