Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— Я вже вирішила,— мовила Лариса, і в неї знову з очей потекли сльози.
— Бідний Славко! Він серед нас був найкращий! Скажи, чому найкращі вмирають так рано?
— Колись казали: так хоче Бог. Кращим не дає довго мучитись у світі.
— Віриш у це?
— Не знаю,— мовив я.— Але ні, не вірю, бо цей світ без кращих стане пустелею. У це вірю.
Ми дійшли до її дому, але вона не хотіла повертатися туди.
— Не хочу додому,— сказала.— Можна, ще трохи з тобою побуду?
— Можна, Ларисо,— сумно мовив я.— Не треба про таке питати дозволу.
— Боюся залишатися сама.— Вона мерзлякувато повела плечима, хоч надворі було зовсім тепло.— Потім усе поправиться... Це сьогодні так... Артур тобі писав?
— Раз написав,— відповів я.— Але потім на листи не відповідав.
— А мені не писав. Чому він образився?
— Не знаю,— відповів я.— Може, йому неприємно було бачити нас разом.
— Бідний, дурненький Артур,— сказала вона якимсь особливим голосом.— Хочу в тебе попросити: не пиши йому, що виходжу заміж... Він не зрозуміє.
— А, думаєш, я розумію?
— Ти зрозумієш,— сказала вона,— бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка.— Сльози знову потекли в неї по щоках.
Ми йшли якийсь час мовчки.
— Щось мені такого хочеться,— нарешті сказала Лариса.— Але не зважуюся тобі сказати...
— Чому не зважуєшся?
— Ні, скажу. Розумієш, оті люди, натовп, що зібрався на похорон, родичі, ота суєта, обряди... а ми з ним фактично не попрощалися... То що ти на це?
— Хочеш піти зараз до нього? — спитав я здивовано.
— Ну, от бач, ти все розумієш. Нарвемо десь квітів, купимо щось випити і попрощаємось із ним, як братчики... Бо він зараз там самотній.
Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з якоїсь державної клумби й поїхали на Смолянку — Славка поховали там.
Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар уже зовсім порожній — йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов’ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.
— Прощай, Славику, прощай розумничку! — прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.
Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до навколішніх шерехів. Ридали солов’ї.
— Дай мені вина,— хрипко попросила Лариса.
Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.
Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв Ларису за плечі, вона поклала мені руку на бік, і прощалися зі своєю юністю, бо бути дорослим, як писав в останньому листі Артур,— це значить байдужішати. Але ми поки що не хотіли байдужішати, а прагли затриматись у цій миті, яка єдина відділяла нас од дорослості. Були промоклі наскрізь, і я відчув, що Лариса вже тремтить од холоду. Але сигнал відійти мала подати вона.
— Отак! — сказала і зітхнула.— Ми віддали тобі, Славку, все, що могли!..
Побрели через цвинтар, мочачи ноги в траві, і не було на нас сухого рубчика. А дощ не вгавав. Дощ уже лив як з відра, але ми й трохи не пришвидшили ходи, бо коли б це зробили, відчували, образили б Славка, котрий ішов біля нас невидимою тінню, налягаючи на невидимі костури...
Лариса сказала правду, вона таки вийшла заміж за отого білявого й високого, і зв’язок між нами перервався. З Артуром, як казав, зв’язок перервався також — я став на шлях стандартної людини. Артура випустили в 1968 році, але в 1972-му посадили вдруге. Тоді ж таки посадили Вітличного і декого з інших моїх знайомих, отож я спустився, як казав мій батько, “на дно” і закопався там у намулі. Будень помалечку з’їдав мене, а яким я став зрештою-решт, уже в цих записках описував. Те
