Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Алекс Пірс
удь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні... Це має спрацювати... Припини наспівувати цю довбонуту пісню. Продовжуй у тому ж дусі і не встигнеш поворухнутися, смикнутися чи... знаю, ні, таки не знаю... Якщо він здогадається, тоді все скінчиться жахливою сценою вбивства та крейдяною лінією навколо трупа, — а все через те, що ти прокинувся з довбонутою пісенькою, що трясе пітною поліестеровою дупою у твоїй голові. Рано чи пізно йолоп поплатиться за те, що зважиться поворухнутися. Права частина мозку каже: «Ти мав би померти заради чогось більшого, а не через пісеньку про сраних каченят[341], якою ти заразився на танцюльках. Спав би собі вдома — і горя не знав...» Утім, це ж справді може бути сон. Найпевніше. Викидаю знічев’я пальці на подушку: чотири означатимуть, що це сон, п’ять — що дійсність. Раз два три чотири п’ять... От дідько!А якщо мені сниться, що все це — по-справжньому? Якщо це сон у сні? Пригадую, я десь читав: таке відбувається, коли помираєш. Господи Ісусе. Дихай розмірено. Ні, взагалі не дихай. Гаразд, дихай, але повільно. А тепер перестань. Ні, він це відчує — і зрозуміє, що ти прокинувся. Я знаю, що це. Найпевніше, у тебе закінчується кайф. І тепер ти просто виповзаєш із глюків. Ось що буває, якщо розживатися коксом деінде окрім Сорок Другої або Восьмої вулиці, адже саме туди мене направляли зазивачі із Сорок Першої, і з П’ятої. Чекайте, який же це глюк? Я ніколи не ловлю галюнів на Ямайці. Вона сама по собі глюк, і... Господи Ісусе, досить сушити собі голову. Продовжуй у цьому ж дусі почнеш думати вголос... Я щось уже сказав? Господи Ісусе, Господи Ісусе, Господи Ісу-у-усе, — годі, годі, Алексе Пірсе. Охолонь зараз же, охолонь. Стули очі та спробуй вхопитися за сон, який від тебе вислизнув; негайно хапайся за нього, а коли прокинешся, на краю твого ліжка вже не сидітиме цей чоловік. А може, і ще краще: не буде того, хто відчинив твої двері і зайшов якраз в момент твого пробудження, бо ти ж і не спав по-справжньому, та й не міг спати на такому незручному ліжку. Ніхто не заходив, не підходив до вікна і не зашторював його, не ліз собі під сорочку — не дивись... твою маму, не дивися — і не сів на твоє ліжко. Ніяких тобі скрипів, клацань, скреготів замка. Стули очі. Ось так просто, це спрацює. ЦЕ СПРАЦЮЄ...
Я в готелі «Скайлайн». Заїхав два дні тому, хоча в Кінгстоні вже п’ять місяців, а на Ямайці й усі вісім. Вісім місяців з того часу, як Лінн поставила мені ультиматум: вона або Ямайка. Бісова дурепа, я й не розраховував, що вона зрозуміє мою роботу, але сподівався хоча б на повагу до того, чим я займаюся. Не сказати, щоб воно аж так їй не подобалося. Дідько, з ненавистю я б якось упорався. Ненависть — це принаймні вже щось. Але вона виявляла таку рідкісну байдужість, яка мене просто бісила, і ще гірше — її ультиматум стосувався того, на що їй, по суті, було начхати. Я шукаю спосіб відплатити їй тією ж монетою. Хоча, чесно кажучи, я все-таки вважаю, що вона сказала: «Книжка або я» задля того, аби розпочати місію зі встановлення фактів, тобто просто щоб побачити мою реакцію.
І ось у чому прикол: в якості відповіді цілком годяться обидва варіанти. То що ж тепер? Так, я нібито ненавиджу її за те, що вона не відчуває ненависті до мене. Ненавиджу за те, що вона ввійшла в мій кабінет у Брукліні, мою гарну спальню з розкладним письмовим столом і сказала: «Коханий, сьогодні твій визначальний день. Ти мусиш вибрати: або твоя ямайська книжка, яка нікуди не приведе, або наші стосунки, які ні до чого не приведуть, бо одне або інше повинно мати розв’язку». Я їй відповів: «Господи Ісусе, ти забагато слухала „Прибуття повільного поїзда“[342]? Якщо так, то ти вибрала найгірший час, щоб стати фанаткою Ділана». Вона назвала мене пихатим чваньком і йолопом, якому просто потрібно відповісти на поставлене запитання. Я сказав, що останнім часом багато читав на тему психології і що подібна ситуація називається не інакше як «емоційний шантаж», тому я відмовляюся відповідати на таке запитання. Вона подивилася на мене і сказала: «Що ж, це і є твоя відповідь». І вийшла з моєї — нашої — спальні. Господи Ісусе, я б зараз багато віддав за ляпас, який, мабуть, варто було тоді їй вліпити.
Не знаю, про що я думав. Я мав би обрати її, зусиллям волі влаштувати їй щастя, — і ми б протягли ще років зо два, поки нарешті не зійшлися на тому, що вкрай обридли одне одному. Однак либонь цього я й заслуговував — стати таким собі нудним, задоволеним своєю долею господарем дому-родини, який намагається позбутися нажитого пузця. Але в такому разі я принаймні, прокинувшись одного ранку, не побачив би незнайомця, що всівся на моє ліжко і розглядає підлогу. Нудьгувати в Брукліні — це щонайменше смішно. «Люба Еббі[343], порадьте, бо в мене з’явилася проблема ще до того, як з’явився до неї привід».
Правду кажучи, до Нью-Йорка я повернувся, відчуваючи в собі діру розміром з третій світ, яку, я знав, Лінн собою не закриє, але все одно я намагався, щоб вона це зробила. Можливо, мене ображало те, що вона навіть не спробувала влаштувати мені драматичну сцену із закидами, що їй, бачте, не під силу бути поруч зі мною супержінкою; злило й те, що вона не покинула мене, заливаючись сльозами, і не написала потім про мене пісеньку в стилі Карлі Саймон[344]. Натомість я здобув дівчину, яка, по суті, ставилася до мене так само, як Ямайка — інша моя любка: те, що в
