Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Навкруги стояв гомін, галас, сварки; чогось бігали всі, штовхались, продирались наперед, хоч і звідси було так само видко все.

Олаф раптом круто повернувся до входу в коридор і зробив до його два кроки. Але тут же зупинився, певно, роздумавши, і вернувся на місце. Емма широко дивилась на його. Чого широко? А чорт їх там міг розібрати!

Знов Олаф вилаявся, причому люто здушив кулак і трохи підвів його. На нас не дивився.

— Та чого він туди побіг, той йолоп?! — нарешті, не витримавши, звернувся до мене Стефензон, неначе це я направив туди «йолопа». — Хіба він тудою пробереться в ательє? Чорт би їх побрав усіх!

Чого він так занетерпеливився раптом, що йому від того, що Дієго побіг в коридор, а не кудись інде. І куди б той міг бігти, як не в коридор? Я й не брався вже розуміти що-небудь, — вони мене почали дратувати. Але тут трапилось те, що одразу прояснило мені в голові.

З дверей коридора вибіг нарешті Дієго, розпатланий, замазаний в сажу, з одчаєм і розпукою в очах.

Олаф, побачивши його, підбіг і майже закричав:

— Куди вас чорт носить? Ви! Чого ви побігли в коридор? Лізьте в вікно знадвору, коли хочете мати своє полотно. Чуєте? Швидше. Ідіть сюди… Сюдою! Швидко ж, вам говориться. Там, по ринві… Ну?

Дієго злякано упирався й з жахом дивився на Олафа: куди? на яку ринву? яким способом? сказився чоловік — посилати в самий вогонь?

Вмить Емма схопила Олафа за руку й одірвала її від його.

— Що ви хочете? — скрикнула вона з таким гнівом і тривогою, які якось мало були заслужені Олафом: можна було думати, що цей посилав Паблеса не на рятунок його ж власної картини, а на якесь страшне, непоправне діло.

Олаф плюнув, зірвав з себе капелюх, потім пальто й шпурнув їх мені на руки. Все це він зробив в один мент. Не встигли ми подумати, що він хотів робити, як його вже не стало коло нас і тільки попереду хутко посувалась між юрбою його голова.

Ми, нарешті, ясно зрозуміли його намір: він хотів пролізти крізь вікно і витягти полотно. І тільки тепер я зрозумів, за віщо він так злісно глянув на мене, — це за те, що я бачив його слабість. І мені згадались його слова: «А собі можна так збрехати, щоб повірити? Ні, себе не обманеш».

Упертий швед таки хотів боротись до кінця! Він не хотів перед собою бути боягузом. І для того в вогонь ліз. Це вже було трохи занадто! Він міг дуже дорого за це заплатити.

На щастя, цього не сталось. Горіла якраз та половина робітні, де стояв стіл. А та, що була біля стіни, по якій дряпався Олаф, тільки диміла стовпиками з щілин вікна.

Весь час, як він ліз, як розбивав кулаком шибки в вікні, як пролазив у робітню, як сидів там, Емма держала мене за руку з такою силою, так цупко, неначе страшно боялась, що я вирвусь і побіжу кудись на страшне й небезпечне для мене діло. Звичайно, вона й сама не помічала, що когось тримала за руку. І я нічого їй не говорив. Але, не дивлячись на те, що й сам замирав за кожним рухом Стефензона, усе ж таки чув ці конвульсійні стиски її руки. (Потім на тому місці поробились великі синяки).

І от Олаф, нарешті, появився! Крізь дим забілів задній бік картини. Більше нічого не треба було. В юрбі до цього моменту було так тихо, що чути було, як рявкали на вулиці автомобілі, як кричала в сусідньому подвір’ї дітлоха. А тепер піднявся такий крик, що ніхто не чув самого себе.

Це був тріумф, який достається тільки героям. Олафа понесли на руках через весь двір, не звертаючи ніякої уваги ні на його сердиті протести, ні на полотно, за яке він рискував своїм життям, ні на благання Дієго, котрий здурів від радості і навіть кусав тих, що несли Олафа.

Нарешті якось пощастило, не попсувавши, взяти з рук Стефензона полотно. Потім він ублагав юрбу однести його на звощика, доводячи, що йому треба вимитись. Цей аргумент, здається, поділав більше, ніж його протести й обурення. Ми сіли й під крик та махання шапками поїхали додому, загубивши Емму й щасливого Паблеса.

Всю ніч Олаф не спав. Я прокидався кілька раз і все бачив, як він сидів за столом і щось писав. Або стояв над своєю картиною й дивився на неї неодривним тупим поглядом.

Вранці, коли я встав, він мені, сказав:

— Слухайте, Укрен… Ви вчора дуже мене зневажали?

І при цьому ледве помітно посміхнувся. Я, невідомо для чого, зробив вигляд, що не зрозумів, про що він питав.

— Ну, ви знаєте… — скривився він. — Я вам тільки хочу сказати, що потім… поліз в вікно не через те, що засоромився. Не думайте цього. Добре? Мені неприємно, що ви можете так думати. Не я запалив робітню і не моє діло рятувати когось. Для себе зробив…

Я бачив, йому неприємно було говорити про це, й поспішив сказати, що відразу зрозумів його ще тоді, як він тільки поліз.

— О? Так? — прояснів Олаф. — Не може бути! Я дуже радий. В такому разі, я вам покажу мою картину. Хочете? Сьогодня ж конкурс. Знаєте? Я хочу, щоб ви подивились. Можете не казати мені про неї ні одного слова. Я знаю, що вона не може рівнятись з тою, котру ви вчора бачили. Ну, нічого. Я принаймні знаю, через що це так… Дивіться…

Дійсно, мені стало навіть ніяково. Це було полотно, яке далеко нижче стояло від того, що він писав на перший конкурс. Тут також був робітник — коваль, мабуть; в руках йому було щось блискуче, і руки були в крові, а на лиці немов захват перемоги, досягнення мети, гордість, щастя. Картина не тільки не робила приємного вражіння, а викликала ще чуття жалості й ніяковості за себе, немов ти сам брав участь в її писанні.

Не дивлячись на те, що Олаф сам сказав, що не треба нічого про неї говорити, що він говорив це цілком щиро, що сам бачив всю нікчемність своєї роботи, він все ж таки насторожено бігав очима, ждучи моєї оцінки.

І я одверто й навіть з образою за його сказав:

— Ви хочете таки нести її на конкурс?

Олаф, очевидно, не сподівався на таку оцінку й якийсь мент навіть не