Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
поглядом і ніяк не прокоментувала.

— Домінік, серденько, будь мудра. Навіть не враховуючи деяких твоїх висловлювань і кількох цілком неприйнятних для друку думок, ти чудово знаєш, яка позиція нашої газети у цьому питанні. Ти знаєш, яку ми провели кампанію. Ти ж читала мою сьогоднішню передовицю — «Перемога добропорядності». Ми не можемо допустити, щоб один автор суперечив нашій політиці.

— Тобі доведеться це надрукувати.

— Але ж, серденько…

— Або я звільнюся.

— Зачекай-зачекай, не будь дурненькою. Не перетворюйся на посміховисько. Ти ж розумниця. Ми не зможемо без тебе. Ми не зможемо…

— Алво, тобі доведеться обирати.

Скаррет знав, що Ґейл Вайненд улаштує йому пекло, якщо він це надрукує, але й втрачати Домінік, що її колонка була така популярна, він не хотів. Вайненд іще не повернувся із круїзу. Скаррет зателеграфував йому в Балі, пояснивши ситуацію.

За кілька годин Скаррет отримав відповідь. Розшифрувавши Вайнендів особистий шифр, Скаррет прочитав:

Звільни суку. Ґ. В.

Скаррет пригнічено витріщився на телеграму. Це був наказ, що не надавався до обговорень, навіть якби Домінік поступилася. Він сподівався, що вона піде сама, бо не міг змиритися з думкою, що йому доведеться звільняти її.

Завдяки кур'єру, якого він порекомендував на роботу, Тухі отримав копію розшифрованої телеграми. Він поклав її до кишені й вирушив до кабінету Домінік. Він іще не бачився з нею після суду.

Вона звільняла шухляди свого столу.

— Привіт, — кинув він. — Що поробляєш?

— Чекаю на звістку від Алви Скаррета.

— Тобто?

— Чекаю, чи потрібно мені звільнятися.

— Хочеш поговорити про суд?

— Ні.

— А я хочу. Гадаю, я повинен віддати тобі належне: ти зробила те, чого нікому досі не вдавалося — довела, що я помиляюся. — Він говорив це стримано; на його обличчі не було жодних емоцій, а в очах — ані натяку на доброзичливість. — Я не очікував такого виступу від тебе. Це була підступна витівка. Утім на твоєму звичному рівні. Я лише не передбачив, на кого ти спрямуєш свій гнів. Одначе в тебе вистачило глузду визнати марність свого вчинку. Звісно, ти висловила свою позицію. Я теж. На знак вдячності маю для тебе подарунок. — Він поклав на стіл телеграму. Вона взяла її до рук і прочитала. — Ти навіть не можеш звільнитися, любонько, — сказав він. — Не можеш піти на таку жертву заради свого героя, який мече бісер. Пам'ятаючи про те, якої ваги ти надаєш ударам від власної руки, я вирішив потішити тебе оцим.

Вона склала телеграму і поклала її до сумочки.

— Дякую, Еллсворте.

— Якщо ти збираєшся воювати зі мною, моя люба, самих лише промов недостатньо.

— А хіба я лише це робила?

— Ні, звісно ж, ні. Твоя правда. Ти знову мене виправила. Ти завжди боролася проти мене — і твої свідчення на суді стали першим випадком, коли ти зламалася і благала помилування.

— Саме так.

— Ось тут я і помилився у розрахунках.

— Так.

Він ґречно вклонився і вийшов із кімнати.

Вона склала все, що хотіла забрати додому. Потім пішла до кабінету Скаррета. Вона показала йому телеграму, але не дала її йому до рук.

— Чудово, Алво, — сказала вона. — Ні, це я тобі не віддам. Хочу зберегти. — Вона знову поклала телеграму до сумочки. — Чек надішли мені поштою і напиши все, що потрібно.

— Ти… ти ж сама збиралася звільнитися, адже так?

— Так, збиралася. Але мені більше подобається бути звільненою.

— Домінік, якби ж ти знала, як мені паскудно. Я не можу в це повірити. Просто не можу повірити.

— Урешті-решт, ви, людиська, таки зробили з мене мученицю. А це єдине, чого я боялася все своє життя. Це так непристойно — бути мученицею. І це надто возвеличує мучителів. Але ось що я кажу тобі, Алво, — я скажу тобі це, бо не знаю особи, яка найменше годилася б, щоб це почути: ніщо з того, що ви зробили мені — чи йому, — не буде гірше за те, що я сама із собою зроблю. Якщо ти думаєш, що із храмом Стоддарда я не впораюся, то зачекай і побачиш, на що я здатна.

За три дні після судового слухання Еллсворт Тухі сидів увечері в своїй кімнаті, слухаючи радіо. Йому не хотілося працювати, і він дозволив собі відпочити, розкішно розслабившись у кріслі й відстукуючи пальцями ритм складної симфонії. У двері постукали.

— Заходьте, — протягнув він.

Увійшла Кетрін. Вона глипнула на радіо, поглядом вибачившись за своє вторгнення.

— Дядьку Еллсворте, я знала, що ти не працюєш. Хочу поговорити з тобою.

Вона стояла згорбившись, худа і пласка. На ній була спідниця з дорогого твіду, але невипрасувана. Косметика розмазалася по її обличчю, а шкіра здавалася безживною під нерівно накладеною пудрою. У двадцять шість вона скидалася на жінку, яка приховує, що їй за тридцять.

Протягом кількох минулих років із допомогою дядька вона стала вдатною працівницею соціальної сфери. Мала оплачувану роботу в громадському центрі й невеличку суму на власному банківському рахунку; вона запрошувала на обід своїх подруг, старших жінок, які працювали у цій-таки сфері, й вони обговорювали проблеми самотніх матерів, самовираження вбогих дітей і зло індустріальних корпорацій.

Протягом цих кількох років Тухі, здавалося, забув про її існування. Але він знав, що у мовчазний і ненав'язливий спосіб вона надзвичайно зважала на нього. Він рідко озивався до неї першим. Але вона весь час із ним радилася. Кеті нагадувала маленький акумулятор, що живиться його енергією й увесь час потребує підзарядки. Вона не ходила навіть до театру, не поцікавившись його думкою про виставу. Не відвідувала курсів лекцій, не порадившись із ним. Якось вона заприятелювала з інтелігентною, здібною і веселою дівчиною, яка не любила бідних, хоча і працювала соціальним працівником. Тухі не схвалив цієї дружби, і Кетрін порвала стосунки з подругою.

Потребуючи поради, вона запитувала про неї мимохіть, намагаючись не затримувати його: між двома стравами, біля ліфту, коли він ішов із дому, у вітальні, під час паузи в радіопередачі. Вона прагнула показати, що не претендує більшого, ніж нікчемних митей його часу.

Тому Тухі здивувався, побачивши її у своєму кабінеті. Він відповів:

— Авжеж, люба. Я вільний. Між іншим, я завжди вільний для тебе. Приглуши радіо, якщо твоя ласка.

Вона стишила радіо і незграбно вмостилася у кріслі навпроти. Її рухи були вайлуваті й некоординовані, наче в підлітка: вона втратила звичку рухатися впевнено, та інколи якийсь жест чи поворот голови виказував страшенну нетерплячість, що охоплювала її.

Вона дивилася на дядька. Її очі під окулярами були напружені та пильні, але невиразні. Вона сказала:

— Дядьку Еллсворте, що ви

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: