Син - Філіп Майєр

— Ми наймемо другу няню, — повторила жінка. — На тебе ж це ніяк не вплине.

— Цього не буде.

— Я не збираюся залишати бізнес.

— Ти це вже зробила, бо не маєш, найімовірніше, жодного уявлення про те, як у нас ідуть справи.

То ось він який! Анітрохи не кращий за її батька! Перебільшення? Може… а може, і ні. Та сама сутність, схована за іншою, більш привабливою маскою.

— Останнім часом я почуваюся якимось шматком м’яса, а не людиною, — мовила вона.

— Завжди мріяв почути таке від матері своїх дітей, — пробурмотів він, втупившись поглядом у стіну.

— Я вже досягла своєї межі, і далі йдеться про вибір: або я, або вони.

— Та що це на тебе найшло?!

Навіть крізь товстий шар засмаги можна було помітити, як сильно розчервонілася Генкова шия. Полишивши на столі недоїдений бутерброд, він вибіг із кухні, а тоді й із будинку.

Невдовзі Джинні почула, як він заводить автомобіль та виїжджає за ворота.

Звісно, вона розплакалася. Не треба, не треба було казати все, як воно є, — це ж безглуздо! (Вона вийшла на подвір’я та всілася серед зеленої трави й дерев, укритих нічною темрявою.) Та що вони за люди такі — Генк та інші чоловіки? Усі як один хочуть, щоб вона, сидячи весь час удома, перетворилася на якусь… тварину, у голові якої ніколи не з’являється нічого схожого на думки. А вони тим часом займаються всім, чим тільки хочуть займатися. Це ж якесь божевілля! Генк, Джефферсон, Брайс — вона їх ненавидить. Що вони думають про неї, зараз їй байдуже. Бо саме в цей момент у ній розростається ненависть до них…

Усе, рішення прийнято! Вона не повернеться до цього жалюгідного існування. Це ж справжнісіньке божевілля: володарка п’ятдесяти мільйонів доларів — замкнена у власному будинку. І зробили це її діти й чоловік… чи сама ця ситуація… коротше кажучи, із цієї пастки треба вибиратися, і край.

Ось уже і в’їхав у ворота Генків автомобіль. Та Джинні залишалася на місці, бо там її надійно ховала від людських очей густа темрява. Зате їй самій із цього спостережного пункту було видно все: як Генк зайшов до будинку, як трохи згодом спустився сходами до вітальні (нові меблі для цієї кімнати коштували двісті тисяч доларів — гроші, що належали саме Джинні). Потім — підійшов до буфета й налив собі віскі; втупився поглядом у склянку. І нарешті став біля вікна, розглядаючи, мабуть, власне відображення, адже світло в кімнаті було надто яскравим, щоб як слід бачити подвір’я, а отже, і Джинні він угледіти не міг. Обличчя здольника, густе волосся, зморщечки навколо очей… так, вона кохала його. Утім мусила залишатися у своїй схованці, тому що треба було дати йому час, щоб він зробив власний вибір.

Генк був хорошою людиною. Та Джинні все-таки не була до кінця впевненою, що він поступився б їй, якби їхні гроші належали саме йому.

Це, мабуть, неправильно — торгуватися з власним чоловіком і маніпулювати ним. Але ж він увесь час робив із нею саме це — навіть якщо ні йому, ані їй це й на думку не спадало.

Вони взяли на роботу ще двох нянь, і Джинні знову зайнялася бізнесом. Усі тільки й торочили про те, яка ж вона погана мати — от, наприклад, секретарки, розмову яких їй одного разу довелося почути. Звичайно, усі вони незаміжні, і всі як одна — страшенно заздрять їй. Авжеж, будь-яка з них охоче стрибнула б у ліжко до Генка — симпатичного багатія. Жінки вдають сестринську турботу, доки їм це вигідно; кожна з них для власної користі може вдавати, що їй немає ніякого діла до чоловіка, у якого вона по вуха закохана. Звісно, Джинні подбала про те, щоб у них в офісі працювали тільки «страшненькі» секретарки. Вона сподівалася, що Генк — навіть якщо буде п’яний як чіп — ніколи не зверне на них уваги. «Ніхто у світі, крім тебе, не запрошує на роботу таких потворних секретарок», — полюбляв казати він своїй дружині.

А всі навколо тим часом і далі вважали її поганою матір'ю… Треба просто не думати про це.

Розділ 39

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

7 липня 1917 року

Сьогодні вночі майже не спав — усе думав і думав про Марію. Снідав я без неї — вона, очевидно, і не виходила зі своєї кімнати, розташованої в іншому крилі будинку. А якщо й виходила, то непомітно для інших, мов нічна птаха. Коли я спустився до кухні пообідати, виявив у сушарці свіжовимиті тарілки. Отже, Марія була тут. Я просто її проґавив. Їсти одразу перехотів, тож повернувся до свого кабінету.

У кабінеті я заходився одну за одною виймати й ставити на місце книги — мабуть, кілька десятків отак перебрав. Потім подумав: а чи не зателефонувати Саллі? Та все-таки вирішив цього не робити. Зрозумів раптом, що все в мені просто кричить про те, які сильні почуття переповнюють мою душу. Здається, міг би вилізти на дах свого будинку й заволати про це в мегафон!

Але я щасливий лише від того, що Марія живе під одним дахом зі мною. Якщо я раніше й сумнівався в тому, що краще — кохати чи бути коханим, то тепер відповідь для мене очевидна. Цікаво, чи погодився б зі мною мій батько? І чи почувався він колись отак? Мабуть, ні — він узагалі на таке не здатен, як і всі марнославні люди. Захотілося заридати — так стало шкода його. Я ж бо ладен був розпрощатися з усіма нашими статками, тільки б ці дивовижні почуття ніколи не полишали мене… І враз я заплакав-таки. Заплакав, бо стало невимовно шкода батька, і Марію, і Педро, і навіть Ніла Ґілберта.

На щастя чи навпаки, а мене раптово витягла із цього трясовиння емоцій невблаганна реальність. Річ у тім, що десь о другій годині дня неподалік від будинку пролунав страшенний гуркіт. Як виявилося, це обвалилася бурова вишка.

Аварія сталася через те, що пияки, тобто майстри з буріння, наштовхнулися на газове гніздо й утратили керування вишкою. Один із них перебував безпосередньо на ній у момент падіння, проте якимось дивом вижив (недарма кажуть, що п’яному й море по коліно). Друге диво полягало в тому, що газ не зайнявся. А третє, з погляду обивателів, — у тому, що зі свердловини безперервним потоком потекла