Син - Філіп Майєр
Зайшовши до свого кабінету, вона зачинила двері. Яка ж тут спека! Стіни — суцільне скло. Краєвид, звичайно, відкривається звідси просто чудовий — безкрає море зелені, що дедалі розростається й розростається. Східний Техас багатий на таку розкіш. Але спека в цих південних широтах така, що й у пеклі, мабуть, не гірше… Вона любила своїх дітей, але не думала, що буде так важко. Материнство завжди уявлялося їй чимось на кшталт догляду за лошатами чи телятами, які спершу безпомічні, та згодом дуже швидко вчаться самі давати собі раду. І тоді вже можна було б спілкуватися з дітьми, як, наприклад, вона спілкувалася зі своїми братами. Та де там!
Вона й не уявляла, що це вимагатиме від неї таких зусиль. Усі кажуть, що тут ідеться про любов. Та яка там любов?! Якщо дивитися на речі тверезо, діти вже забрали в неї значно більше, ніж зможуть коли-небудь віддати. А може, вони й узагалі спустошили її назавжди.
— Це неправильно, — вимовила вона вголос. — Не можна так думати!
Там, за скляними стінами — хмарочоси, наповнені людьми, які діловито метушаться чи сидять у кабінетах. У Джинні аж дух перехопило від думки, що там немає жодної людини… такої, як вона.
«Ти — просто жалюгідна істота, — промайнуло у неї в голові. — Подумай лишень про свою маму!»
Зачувши плач Сьюзен у сусідній кімнаті, вона, підкоряючись владному інстинкту, схопилася зі стільця й кинулася до дверей. Та потім її зупинила думка, що секретарки впораються й без неї, тож вона знову сіла за стіл, втупившись поглядом у стоси документів. Атож, їй уже не розібратися, що тут і до чого, — залишається тільки вибирати папірці навмання. Звіт орендаря, звіт геолога… угода, що давно вже не дійсна… Жарко. Та з цим нічого не вдієш, як і з тим, у що вона себе втягнула. Їй було добре відомо, у яке ярмо доведеться впрягтися (хоча вона й досі намагається переконати себе в тому, що аж ніяк цього не знала). І от тепер вона не має права розпоряджатися власним життям — ним крутять, як тільки хочуть, інші. Усе, чого їй хотілося, то це, сівши в авто, поїхати якнайдалі від свого дому. Самій. І назавжди.
Джинні задрімала, а коли прокинулася — сонце досі перетворювало кабінет на розпечену духовку (невже кондиціонери не працюють?). Покопирсавшись іще трохи в паперах і викинувши ті, що вже точно не актуальні, вона лише махнула рукою: це безнадійно — їй не один місяць знадобився б, щоб у всьому тут розібратися. Краще вже прилягти на диван… Ну, ось, вона прокинулася, і вже початок шостої. Не зробила ні-чо-гі-сінь-ко.
Подивилася на себе в дзеркальце: обличчя набрякле, ще й із відбитками візерунка тканини, якою обшито диван. Десь усередині цього страховиська живе симпатична жіночка з ідеальною шкірою та кораловими вустами. Лишень у дзеркальці зовсім не видно цієї краси: волосся — наче висушена сонцем солома, зуби — укриті жовтим нальотом, під очима — сині кола (і це єдина барва, що збереглася на її обличчі).
Знову махнула рукою й знову «відключилася»; прокинувшись, побачила, що вже стемніло. Сяк-так привівши себе до ладу, виповзла з кабінету до кімнати секретарок.
Сьюзен солодко спала на колінах дівчини, яка залишилася в офісі (решта, певна річ, уже порозходилася по домівках). Секретарка сиділа тихо-претихо, боячись розбудити немовля.
— Пробачте мені… — промимрила Джинні.
— Та що ви! — захитала головою дівчина. — Вона ж таке сонечко!
Вираз обличчя секретарки був таким янгольським, що молода мати зрозуміла: вона каже це абсолютно щиро — догляд за дитинкою приносить їй лише радість. Джинні чогось стало зовсім кепсько.
— Дякую, що посиділи з нею, — мовила вона. — Ви не уявляєте собі, яким полегшенням це було для мене.
Дівчина лишень витріщилася на неї. Ну, звичайно, вона цього не уявляла. Для неї було б невимовною радістю стати мамою ось такої донечки, ну, і чиєюсь дружиною, звісно.
На щастя для Джинні, Генк у той час був далеко — у Канаді, куди часто їздив (як добре, що він усього цього не бачив і не чув!). Генк, Ґерман Джефферсон, їхній геолог, і Мілтон Брайс, юрист, — геть усі запевняли її, що тримають бізнес під контролем. Мовляв, протягом усіх цих двох років її присутність в офісі була абсолютно необов’язковою. Яка делікатність, яка м’якість! Так би одразу й сказали: «Ти нам узагалі не потрібна. Наш світ прекрасно може існувати й без тебе».
А як щодо її власного світу?
«Я зараз усе одно що мертва», — подумала жінка.
Коли Генк повернувся з Альберти, Джинні сказала йому, що тепер саме час найняти другу няню. Якщо він захоче ще одну дитину, тоді, можливо, і третю.
— Не кажи дурниць, — отакою була його відповідь.
Розмова відбувалася на кухні: там-бо Генк метушився, готуючи собі бутерброд (метушився, як завжди, дуже організовано, жодного зайвого руху).
— Невже це так принципово для тебе? — здивувалася вона, подумавши, що він має на увазі фінансовий бік питання.
— Дуже принципово. Бо я не хочу, щоб за нашими дітьми доглядали люди, які потім просто зникнуть із їхнього життя.
— То облиш бізнес і допомагай мені доглядати їх — так нам не потрібні будуть чужі люди.
Він уважно подивився на неї, наче хотів з’ясувати, чи, бува, вона не жартує.
— Навіщо тобі взагалі працювати? — вела далі Джинні. — Грошей у нас достатньо, щоб усе життя прожити безтурботно.
Генк, нічого не сказавши, лише сердито зиркнув на неї та відкусив шматочок від бутерброда.
— Я далі вже не впораюся із цим сама, — наполягала вона. — І я зовсім не жартую, Генку.
— Ну, це вже цілковита маячня.
— Якщо ти вважаєш, що в мене дах поїхав…
— Та ні, я хотів сказати, що насправді ти не сама. Єва поряд із тобою весь день, а я повертаюся додому не пізніше ніж о шостій.
— А якщо я нагадаю тобі, що мої діти — ще й твої? І ти міг би взяти на себе половину моїх обов’язків?
— Та я ж і так це роблю…
Судячи з того, як затремтів голос Генка, Джинні зрозуміла, що він насправді вірить у те, що каже.
— Так, але на половину це аж ніяк не тягне, — говорила вона далі. — І навіть на чверть. Це радше один відсоток! Мушу тобі сказати, що залишати відчиненими двері свого кабінету — хоча я ціную й це! — і сидіти з дітьми весь день — аж ніяк не одне й те саме.
Він
