Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
І весь цей час його розум не міг позбутися гнітючого настирливого спомину про те, що він стоїть на краю могили. Але цей спомин був якийсь туманний, невиразний, і він не міг на ньому зосередитись. І навіть тоді, коли його трусило й кидало в жар від думки про близьку смерть, він починав лічити залізні прути перед собою й міркувати, чому верх одного з них зламався і чи його полагодять, чи залишать так. Потім він знову згадував усі жахи шибениці й ешафоту і зразу ж задивлявся на служника, який кропив водою підлогу, щоб освіжити повітря, а потім знову думав про страшний кінець.
Зрештою пролунав вигук, що закликав до тиші, і всі, затамувавши подих, утупилися в двері. Присяжні повернулися в залу, пройшли повз нього. Він нічого не міг прочитати на їхніх обличчях: вони були наче кам'яні. Настала глибока тиша — ні шелесту, ні подиху… Винен!
Будинок суду задвигтів від потужного крику, що повторився знову і знову, а потім відгукнувся луною у вибухах реву, які з кожним разом гучнішали, наче гуркіт сердитого грому. То надворі раділа юрба, вітаючи звістку, що в понеділок він помре.
Крик ущух, і, перш ніж винести смертний вирок, його запитали, що він може сказати на своє виправдання. Він уже знову стояв у позі напруженої уваги і пильно дивився на суддю, що запитав; але запитання довелося повторити двічі, перш ніж він його зрозумів, і тоді промимрив тільки, що він старий чоловік… старий чоловік… старий чоловік… Голос його перейшов у шепіт, і він замовк.
Суддя надягнув свою чорну шапочку[56], а підсудний усе стояв з тим самим виглядом, у тій самій позі. Якась жінка на галереї скрикнула, вражена жахливою урочистістю цієї хвилини. Він швидко підвів на неї очі, наче сердячись, що вона заважає слухати, і знову нахилився вперед з іще уважнішим виглядом. Звернена до нього промова була урочиста і грізна; вирок страшно було слухати. Але він стояв, як мармурова статуя, і в нього не здригнулася ні одна жилка. Коли тюремник поклав йому руку на плече і подав знак іти, його змарніле обличчя на витягнутій шиї все ще було звернене до суддів, нижня щелепа відвисла, а широко розплющені очі дивилися в одну точку. Він тупо озирнувся навколо і пішов за тюремником.
Його повели через вимощений кам'яними плитами прохід на нижньому поверсі, де одні в'язні чекали своєї черги, а інші розмовляли з друзями, які зібралися біля заґратованої огорожі, що виходила у відкритий двір. Але там не було нікого, хто хотів би поговорити з ним. Коли він проходив повз в'язнів, вони розступилися, щоб його могли роздивитися ті, хто припав до гратів знадвору, і глядачі зустріли його лайкою, горлали й свистіли. Він загрозив їм кулаком і хотів плюнути на них, але сторожа потягла його темним коридором, ледь освітленим кількома тьмяними лампами, у глиб в'язниці.
Тут його обшукали, щоб пересвідчитися, чи немає при ньому якихсь засобів, якими він міг би попередити вирок Суду, а по цій церемонії відвели до камери смертників і залишили на самоті.
Він сів на кам'яну лаву проти дверей, яка правила і за сидіння, і за ліжко, й, потупивши свої налиті кров'ю очі, спробував зібратися з думками. Незабаром він почав пригадувати уривки з промови судді, хоч тоді йому здавалося, що він не чує ні єдиного слова. Потроху ці уривки стали сполучатися докупи і поступово склалися в одне ціле. Таким чином у його пам'яті відтворилася мало не вся промова: «Повісити за шию, поки не помре, — так було сказано в кінці. — Повісити за шию, поки не помре». Коли зовсім стемніло, він почав думати про всіх знайомих йому людей, які скінчили своє життя на шибениці, дехто не без його сприяння. Вони плинули повз нього так швидко, що він не встигав їх рахувати. Він на власні очі бачив, як помирав дехто з них, і глузував, бо вони вмирали з молитвою на устах. З яким гуркотом падала ляда[57] і як швидко дужі, здорові люди перетворювалися на жмут Одежі, що погойдувався на мотузці!
Може, дехто з них побував у цій самій камері, сидів на цьому самому місці. Запала темрява; чому не несуть світла? Камеру вимурували давним-давно. Певно, десятки смертників пробули тут свої останні години. Здається, сидиш у склепі, де лежать мертвяки: покривало, зашморг, зв'язані руки, обличчя, які він упізнавав навіть крізь цю страшну запону. Світла, світла!
Нарешті, коли він позбивав собі кулаки, гатячи в масивні двері та стіни, до камери зайшли двоє тюремників; один ніс свічку, яку він вставив у залізний свічник, прибитий до стіни; другий притягнув матрац, щоб спати на ньому вночі, бо в'язня вже не можна було лишати самого.
Настала ніч — темна, похмура, мовчазна ніч. Інші люди, яким не спиться, з радістю прислухаються до бою дзиґарів на дзвіниці, бо цей бій говорить їм про життя і те, що настане новий день. Він же слухав його з розпукою. В кожному ударі металевого дзвона йому вчувався один глибокий глухий звук: смерть! Що йому бадьорий шум і гам веселого ранку, які долинали крізь грубезні стіни навіть сюди? Це було те саме похоронне подзвіння, яке нагадувало йому про смерть і водночас глузувало з нього. День минув. День? Не було ніякого дня; він минув відразу, тільки-но наставши, — І знову прийшла ніч, ніч така довга і водночас така коротка: довга в своїй страшній тиші і коротка в своїх швидкоплинних годинах. Часом він лютував і проклинав бога, часом завивав і рвав на собі волосся. До нього прийшли його побожні одновірці, хотіли з ним помолитися, але він прогнав їх з прокльонами. Вони відновили свої благочестиві зусилля, але він накинувся на них з кулаками.
Суботній вечір. Йому лишилося жити тільки одну ніч. І коли він думав над цим, настав світанок — неділя.
Тільки надвечір цього останнього страшного дня в його нерозкаяній душі з'явилось ясне усвідомлення того, що він безпомічний і безпорадний.
