Синi етюди - Микола Хвильовий

- Коли ви боїтесь чи то не хочете вiддатись менi, то… не треба.

- Нi,- тихо сказала жiнка,- я хочу i я вже не боюся. Ревiзор обняв Лесю i, взявши її пiд руку, обережно потяг її до своєї каюти…

Та не пройшли вони i трьох крокiв, як їм назустрiч хтось пiшов. Вони зупинились. I Леся, i ревiзор подумали, що iде Валентин, i, зупинившись, ревiзор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирiшила сказати чоловiковi всю правду i сказати йому, що вона вже не любить його, розповiсти йому, який вiн нiкчемний, i що вона уже далi не може з ним жити. Вона вирiшила навiть запропонувати йому не перешкоджати їй вiддатись Топченковi. Цi мислi, метнувшись в жiночiй головi з хуткiстю блискавицi, навiть заспокоїли Лесю. Але, коли з ними порiвнялась людина, вони побачили, що це - не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але вiн був досить високого зросту i в цьому сенсi нiчого спiльного не мав з репортером. Проте зустрiч все таки мала свої наслiдки. Пасажир, порiвнявшись з Лесею i ревiзором, несподiвано кинув:

- Це ви, Топченку?

- Я! - вiдповiв ревiзор i раптом, кинувши Лесiну руку, побiг до пасажира.- Семене Петровичу? От не сподiвався вас бачити!

- А ви ж це як попали сюди? - суворо сказав той, що його ревiзор назвав Семеном Петровичем.- Менi здається, ви вже давно мусiли бути в Харковi?

Ревiзор заюлив. Видно було, що перед ним стоїть його начальник. Вiн став вибрiхуватись. Вибрiхувався вiн якось мамуловато, а юлив саме так, як в день перед ним юлив репортер i почасти Сiрко. Навiть гiрше за них. Вiн навiть не попрохав у Лесi пробачення i пiшов зi своїм Семеном Петровичем, нiби з ним, з ревiзором, нiколи й не було жiнки.

- Семене Петровичу! - говорив десь ревiзор,- даю вам чесне слово, що я їздив по справах. Я…

Але Леся уже нiчого не чула. Спершу її цей випадок так приголомшив, що вона навiть одразу протверезилась, але потiм, не бачачи з собою Топченка, вона вiдчула, як їй знову боляче, надзвичайно боляче, заскемiло в грудях. Не тому заскемiло, що не трапилося те, що могло трапитись, а тому, що ревiзор, якого вона взяла за людину виняткової вдачi, за людину, яка принаймi нiчого спiльного не має з Валентином, був, як виявилось, звичайним чиновником i навiть бiльше: мабуть, гiршим за її чоловiка.

"I це я йому допiру хотiла вiддатися?" - зло усмiхнувшись, подумала Леся.

I побачила вона раптом життя в його звичайних, непiдроблених фарбах i побачила, що люди цього життя всюди, завжди до смiшного однаковi. Леся схилилась на бильце i подивилась в даль. Даль була напiвтемна. Тiльки десь дуже далеко, мало не бiля Кiчкасу, блимав рiчний маяк. Леся замислилась. За п'ять хвилин прибiг ревiзор i, положивши свою руку на плече жiнки, сказав:

- Пробач мене, Лесiчко. Я… зустрiв свойого бурбона i примушений був… Ну, словом, я вже вiльний. Ходiм.

Леся обережно зняла зi свого плеча ревiзорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера i, схилившись на бильце, тихо заплакала.

З ЛАБОРАТОРIЇ

Письменник вирiшив написати роман. Письменник був не зовсiм бездарний (так принаймi авторитетна критика заявила) i безперечно близький пролетарiатовi.

- Але про що писати? - подумав письменник.- Про старi часи?

Нi в якому разi! Про буденнi, непомiтнi дрiбницi? Нi за що! Треба писати про великi подiї наших днiв.

Хто робить подiї - письменниковi вiдомо: їх робить робiтничо-селянська маса! Вiдомо йому i за чиїм проводом: за проводом комунiстичної партiї.

Отже, в його романi головними дiйовими особами будуть виступати партiйцi. Це по-перше. По-друге, треба вирiшити, яку подiю вiн вiзьметься описувати. Тут письменник замислився.

- Ага! - раптом сказав вiн.- Я опишу початок реконструктивної доби.

Ця iдея (описати початок реконструктивної доби) йому дуже сподобалася: вона давала йому можливiсть показати не тiльки сильних людей нашого часу, але й без великої затрати енергiї показати опозицiонерiв (головними ж героями мусять виступати партiйцi), без великої затрати енергiї тому, що тодi ж, на початку реконструктивної доби, опозицiонери виступали зi своїми самовпевненими заявами одверто, нахабно й неприховане.

Словом, iдея єсть, i iдея не погана. Залишається ще розв'язати таке питання: в якому планi писати - сатиричному чи в психологiчному? Була потрiбна сатира (були ж негативнi типи), але й без психологiї письменник нiяк не мiг обiйтися. Як вiн, скажiм, покаже такого опозицiонера, який з душевними болями й стражданнями находить правильну лiнiю? Тодi письменник вирiшив поєднати два плани. I вирiшивши так, вiн став, як то кажуть, роман "виношувати". "Виношував" вiн приблизно рiк. На кiнець року вiн мав цiлковите уявлення про героїв свого оповiдання, мав зав'язку й загальний план, нарештi мав зошитiв з 5 рiзних замiток для своєї роботи.

I от одного бадьорого осiннього ранку, вiдчувши в собi величезне надхнення, письменник сiв до столу i розпочав.

Роздiл перший

1

З захiдних провiнцiй республiки на Харкiв насувалась гроза. Поважно й поволi повзла вона чорним драконом i, зрiдка блимаючи своїми вогненними очима, грiзно й незадоволено буркотiла. Коли б в цей час якийсь допитливий горожании зiйшов, скажiм, на Холодну Гору i, приставивши до очей цейсiвський бiнокль, подивився на поля й дороги грозової магiстралi, вiн не тiльки мiг би бачити розтрiпаних та переляканих подорожникiв i не тiльки дiстав би можливiсть спостерiгати, як панiчно тiкають на схiд якiсь пiдводи, але i, можливо, поспiшав би негайно сигналiзувати небезпеку принаймнi в напрямку тих безтурботних тротуарiв своєї столицi i що по них шпацiрували його добрi знайомi.

В городi i справдi нiчого не знали. Нiкому й на думку не спадало, що за якiсь двадцять хвилин по вулицях пронесеться страшний ураган. Нiкому й на думку не спадало, що скоро все полетить шкереберть i над Харковом забушує шалена злива. Весняне сонце, що весело посмiхалося з голубої банi й кокетливо шпурляло на брук свої золотi промiння, остаточно зачарувало всiх: святкова публiка весело пливла по асфальтових тротуарах i, шмигаючи своїм строкатим вбранням, безтурботно шелестiла симпатичним, мiським гомоном, комхозiвськi автобуси цiлком нормально курсували по своїх маршрутних напрямках i наївно покрикували своїми англiйськими сиренами, навiть журавлiвськi вiзники - цi музейнi експонати, що їм без грози приходиться тримати себе сторожко,- навiть вони, на подив, легковажно шмигали по вулицях, жартiвливо демонструючи пiшоходам задрипанiсть своїх старозавiтних екiпажiв.

Але от гроза нарештi доповзла i дракон розкинув свої крила над околицею. I