Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

У цей час з’явивсь чаклун. Очі його загорілись диким гнівом, коли він зрозумів, що робив хлопчик. Він кинувся за хлопцем, наздогнав його і вдарив у спину ногою. Хлопчик упав і довго лежав без пам’яті; коло раненої руки набігла калюжа крови, а чаклун прогарчав щось крізь зуби і пішов до свої печери. Каї-Наї підняв хлопця і поклав його на шкірі біля багаття, що ледве жевріло. На майданчику не було нікого в цей час, крім Каї-Наї, якому доручено було стежити й не давати згаснути багаттю.

Коли повернулися з лісу жінки, Каї-Наї розповів про те, що трапилося, матері хлопця. Він думав, що вона розсердиться на чаклуна, а вона ухопила свого хлопчика й стала лизати йому рану на руці. Потім, сунувши в руку Каї-Наї жменю горіхів, попрохала його, щоб він мовчав і не казав нікому про те, що бачив. Каї-Наї й не збирався нікому казати про це, і його здивувало прохання жінки. Потім, подумавши, він зрозумів, чого боялася жінка: хлопчик її порушив заборону й образив тотема; дивно було тільки, що він так легко збувся гніву чаклуна. Але Каї-Наї помилився.

Коли всі мисливці зібралися надвечір до скелі, чаклун виступив перед найзначніших й старіших мисливців племені. Обличчя його було розмальоване чорними й червоними смугами, волосся сивими патлами падало йому на плечі, а в волоссі встромлене було орлине перо. Черево його тряслося, очі палали гнівом.

– Люди з червоної скелі! – сказав він. – Люди з племені орла!.. Скоїлось щось нечуване!.. Скоїлось те, чого ще ніколи не було серед нашого племені. Нашого тотема зневажено, з нього знущаються! Порушено заборону. Син Ману, я бачив сам, підняв руку на тотема!..

Мисливці мовчали: всі вони добре знали, що своїм учинком хлопець дійсно образив тотема, так думав навіть батько хлопця, здоровило Ману. Ніхто не питав, що думають про це жінки; вони сиділи осторонь і робили своє діло, – це було діло не баб’ячого розуму. Довго сиділи чоловіки мовчазні, а потім ватаг племені, той самий чоловік, що йому Каї-Наї в перший день улучив головою в живіт, спитав у чаклуна:

– Що зробив хлопець, син Ману?

– Він дратував орла і годував тотема м’ясом з свого поганого рота.

Ватаг помовчав, почухав потилицю, бо його дуже в цей час дошкуляли паразити, і сказав:

– Хлопець дійсно образив тотема, але він дуже малий і не розуміє, що робить.

– Хто образив тотема, той мусить вмерти! – крикнув чаклун.

– Хіба не можна вмилостивити тотема? – продовжував ватаг. – Хай Ману, батько хлопця, віддасть половину кабанячої туші тотемові.

– Я дам цілу тушу тотемові, – сказав Ману, батько хлопця.

Чаклун, почувши про кабанячу тушу, пом’якшав, але, зрозумівши, що на цьому ділі можна дещо заробити, сказав:

– Правда, хлопець дійсно малий, але кабанячою тушею вмилостивити тотема не можна. Але, – додав, дивлячись на Ману, – можна буде віддати тотемові не цілого хлопця, а лише частину його – руку або ногу.

В Ману затрусилися литки, він уявив собі, як рубають його синові сокирою ногу.

– Я дам тотемові три ведмежих шкіри і п’ять бобрових!.. – ледве повертаючи язика, сказав він.

– Я сьогодні поговорю з тотемом і запитаю, чим можна вмилостивити його… – наче не чуючи слів Ману, сказав чаклун.

На цьому скінчилася нарада, мисливці полягали – хто в печерах, а хто коло багаття на скелі, а чаклун, взявши клітку з орлом, пішов у свою нору.

Згодом все поснуло на червоній скелі, тільки не спала мати хлопчика, що образив тотема. Він плакав від болю в рані, рука розпухла йому, а мати колихала хлопця навколюшках і лизала йому рану.

Ніч була тиха. З-за скелі виглянув місяць і осяяв верховіття лісу. Од скель на річку упала довга чорна тінь, а річка в тому місці, де вона виривалась з тіні, горіла сріблястою зморшкуватою смугою. Ліс похмуривсь і навис над річкою. Самотнє багаття блимало на майданчику перед скелею.

– А-а, а-а, а! А-а, а-а, а! – то нахиляючись, то випрямляючись, колихала мати хлопчика, а тінь її, вибігаючи по скелі, то виростала до самого верхів’я скелі, то падала до рівня печер.

– А-а, а-а, а! А-а, а-а, а!..

Раптом тишу ночі порушив новий звук. Чулося, ніби гудів величезний джміль. Жінка, що колихала дитину, підвела голову й прислухалась. Звуки то зростали, то знову тихшали. Згодом до цього звуку приєднався різкий клекіт орла. Жінка затрусилася від жаху. Звуки йшли з чаклунової печери: це чаклун розмовляв з тотемом про її дитину, про її любого хлопчика. Щось моторошне й таємниче було в цих звуках. Наче хтось жалібно-жалібно плакав і скарживсь на свою долю. Ось звуки почали чергуватися: щось гуло довго й нудно; потім став клекотати орел; потім знову разлягалося сумне джмелине гудіння, а коли замовкало воно – грізно й жадібно летів клекіт орлячий.

Мати вхопила хлопчика, побігла в свою печеру і сховалась у далекому кутку.

Жінки й діти, що попрокидалася від цих звуків, не могли вже заснути ції ночі: такі страшні й незрозумілі здавалися вони мешканцям скелі. Майже всю ніч гуло в чаклуновій печері, і вилітав з неї лютий клекіт орлячий.

Коли настав день, чаклун вийшов з печери. Очі запухли йому від безсонної ночі; він увесь наче розм’як і осів. У руці він тримав стрілу з кремінним вістрям. Побачивши Ману, він покликав його й тихо забалакав з ним. Ніхто не чув, що казав чаклун Ману. Ману мовчки слухав чаклуна і на знак згоди хитав головою. Потім Ману уклонився чаклунові і побіг зі скелі до річки, перескакуючи через каміння, як заєць.

Схвильовано й не розуміючи, в чому річ, дивилась йому вслід жінка з раненим хлопчиком. Через кільки хвилин Ману повернувся до скелі. У шкірі, що була доти в нього на плечах, він приніс купку жовтої глини. Уся людність скелі висипала з печер і дивилась на чаклуна. Чаклун висипав глину на землю й звелів Ману принести води з річки. Здоровило Ману, як мале хлоп’я, слухався чаклуна. Він збіг із скелі, знову побіг до річки і в тій самій шкірі, в якій він приніс глини, притягнув води. Чаклун вилив частину води на глину і почав місити її. Коли потрібно ще було води, Ману, що увесь