Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Бджоли, загубивши в кущах ведмедя, раптом побачили хлопця, що йшов їм назустріч, і люто накинулись на нього. Каї-Наї затанцював на прогалявині, одмахуючись, як і ведмідь, од бджіл, і коли одна з них боляче ужалила його в спину, як заєць, поскакав геть і сховався в кущах, а бджоли довго ще гули на прогалявині, шукаючи, на кому б зірвати злість.
Каї-Наї спробував був обійти прогалявину й знайти ведмежий слід, але це не вдалося йому, і він знову заблудив. Так блукав Каї-Наї цілий день, майже не ївши: йому пощастило знайти тільки декілька пташиних гнізд і з’їсти десятка півтора маненьких голих пташенят. Надвечір, знесилений, він вибрав високе дерево і зліз аж у саме верховіття його.
У лісі під деревами було вже темно, а тут з дерева Каї-Наї побачив сонце, що своїм долішнім краєм уже сідало за обрій. Трохи правіше хлопець побачив річку. Річка одбивала в собі останнє проміння сонця і блищала різнобарвними огнями. По цей бік річки стояла висока скеля, що горіла в низьких променях сонця на тлі темного синього лісу, як величезний рубін. Але Каї-Наї не розумівся на красі природи – його більше обходив порожній його шлунок, йому хотілося їсти.
Коли зайшло сонце, на скелі засвітився зразу один вогник, потім другий і згодом усю скелю, як намистом, охопив цілий ряд вогників.
Коли б Каї-Наї міг рахувати хоч до десяти, він налічив би там не менш як дев’ять вогнів, але хлопець міг рахувати тільки до чотирьох, а все, що було більше чотирьох, у нього мало назву «багато».
Таким чином, на думку Каї-Наї, на скелі було «багато» вогнів.
Каї-Наї з радощів, що побачив вогонь, почав плигати на своїй гілці так, що перелякав усіх ґав на сусідньому дереві, й вони з галасом і криком знялися в повітря. Довго не могли заспокоїтися ґави, цілу годину перегукувались, крякали, усаджуючись на гілках, аж поки зовсім не стемніло. Хлопцеві хотілося зараз же злізти з дерева й бігти до червоної скелі: там були люди, там так привітно блищали вогники; але бажання це швидко згасло в ньому, коли він згадав про темряву, що панувала зараз у лісі під деревами.
Він довго дивився на вогники, які то пригасали й ледве блищали, то спалахували, як червоні зорі. Каї-Наї ясно уявляв, що було там, коло цих далеких вогнів: багаття тріскотить, дим з іскрами здіймається вгору, над багаттям смажаться оленячі й кабанячі туші; коло них пораються жінки, трохи далі лежать чоловіки, тільки-но повернувшись з полювання, й голодними очима дивляться на смалець, що капає з кабанячої туші у вогонь. Смалець шкварчить і загорається блакитними вогниками. У хлопця покотилася слина. Як добре було б зараз сидіти коло багаття й їсти м’ясо! Мати завжди потай від батька давала йому кращі кусні. Згадавши про матір, Каї-Наї заскиглив, як цуценя. Хлопець не зводив очей з вогнів, а в животі йому бурчало від голоду. Нарешті він, обхопивши руками й ногами гілку, заснув. Йому снилося, що він сидить коло вбитого кабана, видирає з нього величезними кусками сало й їсть, їсть і не може наїстися.
ЗУСТРІЧ З ЛЮДЬМИ З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ
Ледве зійшло сонце, Каї-Наї зліз дерева і побіг до червоної скелі. Але тепер він знав, куди біжить; він не думав, хто були ті люди на червоній скелі і як поставляться вони до нього, хлопця з чужого племені. Там, на червоній скелі були люди, і цього було досить для Каї-Наї. Він ішов навпростець до скелі, й інстинкт лісової людини не давав йому збитись з простої лінії. Згодом він стояв уже на березі досить великої річки, а праворуч од нього підносилася вгору червонуватого кольору скеля. Вона стояла на самому березі річки; один край її звисав над річкою, а річка кипіла й клекотала під нею.
Ближче до Каї-Наї берег був пологий і піщаний, і тут хлопець побачив купку людей, запнутих у звірячі шкіри. Вони стояли спиною до хлопця й дивились на річку. У річці, борючись з водою, що дико виривалась з-під скелі, плив лось. Видно було, що він ранений і ледве держиться на воді: він то зникав під водою, то знову появлявся на її поверхні. Люди з берега один по одному натягували луки й пускали в нього стріли. Нарешті лось, зовсім знесилений, став потопати, і за хвилину його вже несли бурхливі хвилі річки. Люди на березі заметушилися; п’ятеро з них, поскидавши з себе шкіри, кинулись у річку і попливли до лося. Плисти було не легко, але вони були добрі пливці і, мабуть, дужі люди, бо за кілька хвилин вони наздогнали лося й притягли до берега. Каї-Наї, ледве дихаючи, стежив за полюванням; ніздрі йому розширилися, а очі горіли диким вогнем: він увесь був думкою там, на березі, коло людей, що полювали на лося.
– Дзз! – задзижчало щось у повітрі, і повз правого вуха в хлопця пролетіла стріла. Каї-Наї обернувся, але не став дожидатися й розглядати, хто пустив у нього стрілу: він добре знав цей звук і ще лучче – що треба тікати від того місця, звідки вилітають такі звуки.
Він підскочив і побіг просто до берега, де були люди. Навздогін йому полетіла друга стріла і, випередивши його, вп’ялась перед ним у землю. Каї-Наї перескочив через стрілу й наддав ходу. Стріли одна по одній лягали то попереду, то збоку його. Як хлопець кидавсь управо – то стріла гула коло правого вуха; а вліво – то й стріла, як настирлива муха, гула й дзижчала зліва.
Раптом позад нього розлігся веселий регіт, і з лісу вийшли два парубки; на плечах вони несли убиту козу. Це вони, жартуючи, пускали стріли в Каї-Наї і цей лісовий жарт так звеселив їх, що вони аж тряслися від реготу, а з ними на списі тряслася убита коза.
Почувши регіт, Каї-Наї ще наддав ходу і влетів у купку мисливців на березі, що обернулися і здивовано дивилися на нього. З розгону улучив він головою в живіт якомусь мисливцеві. Той дав Каї-Наї такого стусана, що хлопець, перевернувшись, розтягнувсь на піску. Він не встиг ще очуняти й піднятися, як на нього насіло двоє хлопців приблизно такого віку, як і він, і почали його лупцювати де попало. Каї-Наї спочатку не зрозумів у чому річ, що з ним діється і
