Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Равік повільно вернувся в бістро. Він сів біля того самого столика, де сидів раніше. Там ще стояла його недопита чарка кальвадосу, йому здалося дивним, що вона й досі там стоїть…
З’явився офіціант.
— Вибачте, пане. Я не знав…
— Нічого, — перебив його Равік. — Принесіть мені другу чарку кальвадосу.
— Другу? — Офіціант глянув на недопиту чарку. — А ви не хочете спершу випити цю?
— Ні. Принесіть мені іншу. — Офіціант узяв чарку й понюхав її.
— Цей кальвадос недобрий?
— Добрий. Просто дайте іншу чарку.
— Зараз, пане.
Я помилився, подумав Равік. Мокра від дощу, запітніла шибка — хіба можна крізь неї щось розглянути як слід? Він пильно вдивлявся у вікно. Стежив, як мисливець із засідки, за кожним перехожим, а в пам’яті сірими, різкими тінями зринали кадри фільму, уривки згадок…
Берлін. Літній вечір 1934 року, будинок гестапо, кров, гола кімната без вікон, різке світло електричних ламп без абажурів, заплямований кров’ю стіл із ремінням, яким прив’язують до стільниці, ясність збудженого після безсонної ночі мозку, який десяток разів гвалтом виривали з непритомності, занурюючи голову у відро з водою і тримаючи її там, поки не ставало духу, нирки, такі розбиті, що він уже навіть не відчував болю, спотворене страхом і розпачем обличчя Сибіли, два кати в мундирах, що тримають її, — і ще один, який усміхається і люб’язно пояснює, що з нею буде, коли він не признається… Сивіла, яка через три дні начебто повісилась.
З’явився офіціант і поставив чарку на столик.
— Це інший гатунок, пане. Від Дидьє з Кана. Вистояний.
— Добре, добре. Дякую.
Равік випив чарку, потім дістав з кишені пачку сигарет, витяг одну й закурив. Руки в нього й досі тремтіли. Він кинув сірника на підлогу й замовив ще чарку кальвадосу.
Те обличчя, усміхнене обличчя, яке щойно начебто майнуло за вікном, мабуть, привиділося йому. Неможливо, щоб Гааке був у Парижі. Неможливо! Равік відігнав від себе спогади. Безглуздо мордувати себе, коли нічого не можна вдіяти. Вів ще дочекається свого часу, коли там усе завалиться й можна буде вернутися додому. А поки що…
Він покликав офіціанта й розрахувався. Але на вулиці й далі пильно приглядався до кожного перехожого.
Равік сидів з Морозовим у «катакомбі».
— Ти не віриш, що то був він? — спитав Морозов.
— Не вірю. Але чисто він. Як викапаний. Або мене вже зраджує пам’ять.
— Шкода, що ти сидів у бістро.
— Шкода.
Морозов трохи помовчав.
— Страшенно воно муляє, правда? — спитав нарешті він.
— Ні. Чому?
— Бо не знаєш напевне.
— Знаю.
Морозов нічого не сказав.
— Примари, — повів далі Равік. — Я гадав, що вже спекався їх.
— їх ніколи не спекаєшся. В мене вони також були. А надто спочатку. Перші п’ять-шість років. Я ще чекаю на трьох у Росії. їх було семеро. Чотирьох уже немає живих. Двох із них розстріляли свої ж. Я вже понад двадцять років чекаю. Від сімнадцятого року. Одному з тих трьох, що ще живі, тепер під сімдесят. Решті двом десь бід сорока до п’ятдесяти. До цих я ще, думаю, доберусь. І поквитаюся з ними за свого батька.
Равік глянув на Морозова. Дужий велетень, але й йому вже понад шістдесят років.
— Ти до них доберешся, — мовив він.
— Так. — Морозов розтулив і знов стулив свої великі кулаки. — На це я й чекаю. Задля цього й живу так обачно. Вже не так часто п’ю. Може, ще довго доведеться чекати. А мені тоді треба бути дужим. Я не буду ні стріляти, ні різати.
— Я також. — Вони помовчали.
— Пограємо в шахи? — спитав Морозов.
— Так. Але я не бачу жодної вільної шахівниці.
— Он там професор скінчив. Він грав із Леві. І виграв, як завжди.
Равік пішов по шахівницю й шахи.
— Ви довго грали, професоре, — сказав він. — Від обіду до самого вечора.
Старий кивнув головою.
— Шахи розвіюють. Вони кращі за карти. В картах усе залежить від випадку. Пощастить або ні. Вони не дуже розвіюють. А шахи — це світ у собі. Поки граєш, він заступає зовнішній світ. — Професор звівана Равіка запалені очі. — А зовнішній світ не вельми досконалий.
Його партнер Леві зненацька щось замурмотів. Тоді затих, злякано озирнувся й пішов за професором. Вони зіграли дві партії. Потім Морозов підвівся.
— Треба йти, відчиняти двері перед вершками суспільства. А ти чому перестав до нас заглядати?
— Не знаю. Так складається.
— Завтра ввечері зайдеш?
— Завтра не можу. Йду на вечерю. До «Максима».
Морозов посміхнувся.
— Як на безпаспортного втікача ти поводишся досить нахабно. Волочишся по найелегантніших ресторанах Парижа.
— Тільки в них і почуваєш себе в цілковитій безпеці, Борисе. Хто поводиться як утікач, той швидко попадається. Ти, власник нансен-ського паспорта, мав би сам це знати.
— Правда. З ким ти йдеш? Бува, не з німецьким послом як його протеже?
— 3 Кет Гегстрем.
Морозов свиснув.
— З Кет Гегстрем? — перепитав він. — То вона повернулася?
— Приїздить завтра вранці. З Відня.
— Добре. Ну, то я напевне побачу тебе потім у нас.
— Може, й не побачиш. Морозов похитав головою.
— Не може бути. Коли Кет Гегстрем у Парижі, її штаб-квартира в «Шехерезаді».
— Цього разу не те. Вона приїздить, щоб лягти в клініку. Найближчими днями її чекає операція.
— То вона неодмінно прийде. Ти нічого не розумієш у жінках. — Морозов примружив очі. — А може, ти не хочеш, щоб вона приходила?
— Чому б це я не хотів?
— Мені якраз спало на думку, що ти не навідуєшся до нас, відколи прислав до мене ту жінку. Джоан Маду. Здається мені, що це не просто так збіглося.
— Дурниці. Я навіть не знав, що вона ще у вас. Пригодилася на щось?
— Так. Спершу співала в хорі. А тепер має невеличкий сольний номер. Дві чи три пісеньки.
— Ну як, вона трохи звикла?
— Звичайно. А чому ж ні?
— Вона була в страшному розпачі, бідолаха.
— Що? — перепитав Морозов.
— Я сказав — бідолаха.
Морозов усміхнувся.
— Равіку, — мовив він батьківським тоном, і на його обличчі раптом відбилися степи, безмежні простори, луки, мудрість і весь досвід світу, — не верзи дурниць. Вона добре стерво.
— Що-що? — спитав Равік.
— Стерво. Не повія, а стерво. Якби ти
