Містичне кохання (збірка) - Ангеліна Кріхелі

— Вони… — пробурмотіла ангел, прямуючи до нього.

— Так-так, зовсім забув! Вони рятують наші душі!

«Навіщо ж я продовжую з неї знущатися, адже видно, що дівчина розгублена. Зрештою, це не по-джентльменськи, так не можна». «А як можна? — одразу поцікавився внутрішній голос. — Чи можна вриватися до людини в її спокій і стабільність, руйнувати життя, як картковий будиночок, що нічого не коштує?»

— Так! Так… А що ви смієтесь? — Марія премило червоніла, намагаючись знайти відповідні слова.

— Боже борони! Який там сміх!

— Ось! Ось бачите! Ви таки бажаєте, щоб вас врятували!

— Бажаю. Мабуть, бажаю. Однак порятунок від вас не прийму, тому що під порятунком ми маємо на увазі дуже різне, — долинуло до неї вже з кухні. — Це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

У цей час Георгій якраз увійшов до кухні та остовпів, дивлячись перед собою. На його кухонному столі лежав той самий паросток його мрій, а поряд зі столом стояв він, його вчорашній візитер.

«Чому вона не відчуває його? — розгублено подумав Георгій. — Адже якби ангел відчула його присутність, то не пустила б мене на кухню. Чи пустила б? Чи вірю я, що ця тендітна дівчина здатна захистити мене від вселенського зла? І чи це зло?»

Жора, як зачарований, не відриваючись, дивився на омріяний предмет. «Це не може бути ілюзією, — переконував він себе. — Занадто реалістично.

Гість стояв на відстані, наскільки дозволяла маленька кухня, і терпляче чекав на його рішення. Розум і витримка підкуповують. Юрист усередині Георгія сперечався з одержимим ідеєю чоловіком, позбавленим турботи та уваги сторонніх. Зараз він отримав раптово цього занадто багато. Коли нас купують, від нас чогось хочуть. Чого він хоче? Але коли нас рятують, від нас також чогось чекають. Значить, і їй від мене щось потрібно. Отже, якщо платити буду однаково в обох випадках, то мені варто визначитися тільки з тим, що отримаю я, і від цього вже виходити, приймаючи рішення.

— Ви розумієте, який вам тепер видається шанс?! — голос її наближався, але раптом затих. 

Вона врізалася в спину Георгія, що завмер, і теж дивилася на гостя і його дар.

— Отже, я дотримався своєї обіцянки… — сказав він у тиші й шанобливо кивнув Марії.

«Значить, він мовчав лише для того, щоб її дочекатися. Навіщо це? Чому вони не могли домовитися між собою, не втягуючи мене? Чи я — необхідна ланка, без якої розпадеться весь ланцюжок, необхідність дотриматись якихось пристойностей, неписаних правил?» — подумав Геогрій.

Вона продовжувала, не моргаючи, дивитись на гостя. Він підійшов ближче, ніжно взяв її за руку і вивів трохи вперед так, що вона затуляла здивованого Жору. А потім він повільно нахилився до її долоні, маючи намір поцілувати тильний бік. Але в останню мить вона висмикнула руку, а він розсміявся задумливо.

— Отже? — спитав він, ніби не знав наперед її відповіді та реакції на його поведінку.

У що грають ці двоє? І чи тільки двоє? Жора гарячково обмірковував події останньої доби, серйозно вважаючи, що вони можуть стати для нього справді останніми. Він був твердо впевнений, що його думку насправді тут ніхто не враховував. Тоді навіщо еківоки?

— Так, і ніяк інакше! — твердо відповіла вона. — Я не віддам вам його…

— Квітка… — побожно прошепотів Георгій і відсунув убік Марію, наближаючись до заповітної мети.

Тепер йому вже не було важливо, чи отримає він цю чортову квітку. Причому тепер у буквальному значенні чортову. Мало значення лише те, що поведінка цих двох раптом до болю нагадала йому знущання Йосі у шкільні роки. І нехай вони діяли куди більш витончено, біль від цього не ставав меншим. Тому єдина мета, яку переслідував Жора, — припинити муки.

— Не віддасте? — перепитав чорт, посміхаючись до Марії відверто переможно.

— Не віддам! — вигукнула вона і схопила Георгія за руку якраз у той момент, коли він, відірвавши один із крихітних листочків, почав його жувати.

— Ох, ні… — простогнали всі троє, коли чоловік захитався і став повільно осідати на підлогу.

Через пів години він і вона сиділи на ліжку, де спав Георгій. Він сидів, широко розставивши ноги, уперши лікті в коліна і схиливши голову до рук. А вона — напружено вирівнявши спину і поважно склавши руки на колінах.

— А де крила? — раптом запитав він, намагаючись якось оживити ситуацію.

— А де роги та копита? — після секундного замішання відрізала вона.

— Резонно…

— Так. Резонно.

— А що ж тепер робити, га?

— А що робити? Доповісти про все — і край.

— Тобто все в тебе так просто? — обурився чорт.

— Це не в мене, це у Всесвіті все просто, і нема чого все ускладнювати.

— А тепер послухай, що буде, якщо ми всі розповімо начальству, як є. Та і я начальству розповім, а ти, з вашими безглуздими законами, «одкровення» свої, так би мовити, через «третю особу» передаси…

— Що означає «безглуздими»?!

— Це нині не в тему, друже…