Діва Млинища - Володимир Лис
Минув цілий місяць. Випав і розтав перший сніг. На зміну морозам прийшла сльота. Панас за цей час разом з іншими хлопцями побував у місті, в рекрутському присутствії. Усіх їх визнали придатними до служби.
Восьмеро рекрутів, хлопців з поліського села Загоряни, яким судилося стати першим набором до російського імператорського війська, з цього загубленого серед боліт і лісів села, покидали Загоряни вранці, на межі осені й зими, під важким свинцевим небом. Здавалося, от-от має піти дощ чи сніг, та все ж проводжати тих, хто розлучався з рідними обійстями й родинами на цілих два з половиною десятки літ, вийшли не тільки їхні рідні й близькі, а більше, як півсела. Перед тим завернули до церкви, де батюшка відслужив коротку службу й благословив на далеку й добру путь. Мама Юстина дибцяла поруч з Панасом. Очі її за ці кілька днів геть опухли від сліз, та вчора зранку вона перестала плакати і вперто мовчала. Мовчання її гнітило Панаса ще більше, ніж сльози. Німий докір пригнічував, прибивав до землі, наче камінь. Він узявся сам говорити, але до брата. Казав, як треба господарювати, що й коли ліпше сіяти, про звички Воронки й коня, котрого просто називали конем, про те, як тре буде підлатати хату. Брат ходив за ним і коротко кивав: «Добре». Або казав: «Я знаю». Чи «Я зроблю». Думка народилася спитати: «Ти радієш, що будеш хазяїном чи сумуєш?». Не спитав, бо, що б не одказав брат, лягло б на серце.
До мами врешті промовив:
— Ви б хоч заговорили зо мною пуд вечір… Коли й побачимося, чи й побачимося…
Мати подивилася на нього тьмяно, мовби звіддаля, десь із тої далини, на якій він буде вже завтра.
— Я й так з тобою весь час говорю.
— Говорите?
— У думках. Ти ни чуєш, а я кажу. За тибе й за сибе. Бо якби вголос казала, то собі тико ще більше жалю насипала б. А так за тибе й сибе кажу. І ніби легше стає.
— Вже назад не повернеш, — сказав Панас. — Пізно, мамо. Якби ви-те мені в душу залізли…
І умовк. Мав сказати: «То пекло велике зобачили б. Ни хочу вже йти до ниякого війська, али й лишєтися ни хочу. Ціла вогняна паща дивиться на мене. Питає, що я наробив, а ничого одказати ни можу…»
— Добре, я тобі їдла на дорогу вготую, — сказала мама.
— Вготуйте.
Увечері рідня зібралася — сестри, їхні чоловіки, хрещені батько й мати Панасові, родичі по батькові покійному. Посиділи, говорили про те про се, мати, як гостей стрічала, попереджала:
— Ничого про те військо, про рішенець його, ни кажіте. Про життє хіба…
Так і говорили. Кум Платон Бартич спробував було пожартувати: «Ще, диви, й єнералом вернеться», то на нього цитькнули.
Панас звівся, сказав:
— Щоб ви-те усенькі знали, що хочу йти служити, сам хочу. Судилося, то й піду. Бо інакше ни можу…
І чарку полив’яну, маленьке горняточко, перехилив, закашлявся. Мати хрещена Марина раптом вибухнула:
— Та хай би вона вигорєла, тая дівка проклята, ци на ній цвіту насіяно, ци то світ клином зійшовся… Отако долю собі ламати…
— Цитьте, кумо, — тихо сказала мама Юстина. — Мій син знає, як чинити. Цитьте… Бо, може, Бог на його зара дивиться…
— А давайте ліпше пісню заспіваємо, — сказав Панас. — Я ж ни на той світ іду.
Він співав разом з усіма старовинної народної пісні, бозна з яких літ і часів позиченої. Про долю, що край шляху стоїть, когось виглядає. А його доля…
А як розійшлися гості, а батькові родичі з другого села до сну в їхній хаті готувалися, брат Панаса за рукав:
— Там коло воріт тибе тая…
Панас здригнувся. Невже Параска прийшла? Нащо? Душу ще більше ятрити? Не піде.
Пуйшов. Не своїми ногами, а рушив. Полотняна сукня Параски біліла в темряві.
— Нащо прийшла?..
Видихнув і одступив. Вечір обрушився на нього. Уся його любов колишня перелилася в цей вечір. Вечір запах, як мовби осінь на весну перетворилася.
Зрозумів — то чує, як пахне неїне тіло.
Проклятої і коханої, котра сказала, тихо й прохально:
— Мо’ трохи одійдемо?
«Якби я вбив неї, то, може, й у війську ни дістали б», — подумав раптом Панас.
Стояли й мовчали, а потім Параска торкнулася його руки.
— Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цієї ж ночі… Роби, що хоч, зі мною.
— Роби, що хоч…
Панас посміхнувся гірко. Та гіркота вихлюпувала десь із такої глибини, що й назвати неї був ци годен.
— Подарувати хочеш сибе на прощаннє…
Вона зітхнула. Сказала:
— Я винна, що твій подарок прийняла… Мій дарунок — то краплина од твого…
Страшна сила штовхнула Панаса. Він кинувся до Параски, стиснув в обіймах. Почув її гаряче дихання, тіло відчув пахуче, найкраще, найрідніше у світі тіло.
— Ходімо… Десь он туди, в садок, — прошептала Параска.
Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячіший, ніж коли обіймав, коли відчував її тіло, жар такий обдав Панаса.
Він спинився.
Стояв, а на зміну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осінній дощ полився.
— Пилип знає, що ти… Що ти маєш мені віддатися?
— Панасе, то я… Я рішила…
— Пилип знає? — Панас уже рикнув. — Знає ци нє? Кажи правду!
— Знає, — сказала Параска тихо. — Але ти ни думай… Він ніц ни має проти…
Панас відхитнувся. Тоді схопив неї за плече, стиснув.
— Он як? Ніц проти ни має… Подаруночок рішили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…
Штовхнув Параску з усієї сили і рушив назад. Гірко було на душі, ще гіркіше, ніж досі, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обоє вирішили, й зупинило, і сипнуло в душу гарячу пригоршню гніву. Груди наче пропалило.
…Сьогодні, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витіснилися, підійшли. Панас дивився на них, гіркота, образа й щемний жаль перемісилися в ньому в парку суміш. Раптом відчув — таки хочеться поцілувати на прощаннє цю осоружну дівчину.
Ту, яка мала бути його.
Одну-однісіньку на цілім світі.
І тут обоє, разом, і Пилип, і Параска опустилися на коліна на замерзлу вночі землю. Схилили голови.
Панас одхитнувся. Йому стало ще жаркіше.
— Ви-те що? Нащо?
Казав, а шию мов стискав обруч, або мотузок став душити.
Параска підвела очі, він побачив у них рясні сльози. Тихо-тихо промовила:
— Прости… Хай
