Багряний рейд - Андрій Анатолійович Кокотюха
Як на лихо, місяць тому вийшов згаданий Майєю наказ. Управління НКДБ зобов’язали перевірити, чи виконуються постанови військової ради Київського округу, що вимагають відселяти неблагонадійних у радіусі не менш ніж сто кілометрів від обласного центру. Тих, хто був виселений раніше, але злісно порушує накази, примусово відселятимуть уже не туди, звідки повернулися, а далі, на Схід. Зруйнований війною Донбас поглинав робочу силу, мов бездонна діжа. Хтось із місцевих, не маючи за що й де жити, вербувався добровільно. Таким щастило: ставили на утримання, виписували продуктові картки, навіть щось трохи платили. Відселених фактично змушували працювати задурно.
Покарання таке.
Майя теж підпадала під дію наказу від другого червня[14]. Їй розповів дільничний Гордієнко, без задньої думки, не маючи наміру попередити чи застерегти. Поскаржився на чергові вказівки, а роботи й без того вистачає. Може, в день підписання розпорядження вважалося секретним. Та щойно почалося виконання, чутки розсекретили документ. А скоро й самі виконавці перестали приховувати, кого вишукують і що відбувається.
Щоправда, в неї інший пункт. Інша причина.
Вона жила не з німцем.
Не легше від того.
Слухаючи бабські теревені сусідок, котрі дуже швидко подружилися, Майя, як могла, зручно вмостилася у своєму кутку, підмостивши під сідниці легкий плащ. Заплющила очі, намагаючись трішки подрімати під жіноче бубоніння. За якийсь час їй це навіть почало вдаватися — сон, який уночі то йшов геть, то вертався ненадовго, зараз поволі огортав свідомість.
Знову хряснули двері.
Майя розплющила очі, стрепенулася.
Ввели ще одну жінку, з вигляду — старшу, вдягнену трохи краще, ніж Павла, але помітно гірше, ніж Любава. Переступивши поріг, новенька стягнула з голови коричневий берет, невпевнено затупцяла, не наважуючись пройти всередину.
— Е, служивий! — гаркнула тітка. — Тут люди, не тюлька в консерві! Куди ще пхаєш! Місця мало, задихнемося!
— Здрастуйте, — несміливо писнула жінка з беретом.
— І вам, — сказала Майя, з пристойності звівшись на ноги, аби привітати чергову товаришку по нещастю.
Їхні погляди зустрілися.
— Ти?
Розгубленість новенької враз здиміла. Тепер Майя бачила перед собою розгнівану жінку, яка завелася з напівоберту.
— Ви…
— Я. Отак. З тобою в одній тюрмі. — Новенька посунула на неї. — Такого не може бути. Неправильно так! Сука! Блядь! Гадина!
Майя ледь встигла виставити вперед руки — нігті, мов пазурі, цілилися в лице і запросто могли видерти очі. Метнувшись убік, вона відштовхнула нападницю.
Берет та впустила на підлогу.
— Е! — гаркнула Павла, миттю змінивши ставлення до Майї. — Граблі свої геть від неї, дура!
— Ви не знаєте її? — Жінка розвернулася до інших усім корпусом. — Чи ви тут усі такі? Всі? Гадючник! Я тобі зараз…
Тітка спритно підскочила до них, сіпнула новеньку, відтягнула.
Тримала її за ліву — ляпаса дістала правою, навідліг.
Від несподіванки Павла ослабила хватку.
Дістала знову, тепер нігті подряпали тітці щоку.
Любава вже була біля дверей, молотила кулаками.
— Охорона! Охорона! Вбивають!
Ззовні брязнули ключі. У камеру зайшов вертухай, молодий, вусатий, пузатий сержант, примружився, роздивляючись картину.
Бійка тим часом припинилася. Любава стовбичила біля входу, збоку від вартового. Троє інших жінок подались у свої кутки. Усі тяжко дихали.
— Чого розійшлися, баби? — гримнув сержант. — У мене мужики спокійніше сидять. Місця вам мало, не поділили?
— Товаришу… — почала новенька.
— Громадянине! — перервав її вартовий. — І закрий рота, нема про що з вами говорити. Хто тут Зозуля?
Він чудово знав, хто — дивився зараз просто на Майю.
— Я, — тихо, але чітко відповіла та.
— На вихід. За тобою саме йшов. Давай, ворушися.
Йдучи на вихід, Майя на ходу підняла берет, простягнула новенькій.
Та вирвала, спересердя знову жбурнула на підлогу.
— Як хочете, — знизала Майя плечима.
Сержант затримав її у дверній проймі.
— Стій. — Далі глянув на решту арештанток. — Значить так, баби. Якщо повбиваєте тут одна одну, я сам доб’ю тих, хто лишиться. Усе ясно?
Відповіддю було мовчання. Сержант цим вдовольнився.
— Прізвище?
